Автобус повільно втягнув вулицю в себе.
Всередині все наповнилося приглушеними звуками і зміщеними плямами світла.
За лівим вікном дивилася маленька дівчинка: вона тихо постукувала пальцями по складці сидіння, іноді наспівувала собі під ніс і проводила кінчиком пальця по запітнілому склу.
За правим вікном сиділа доросла жінка, зібрана і стійка.
Її ритм проявлявся в дрібних, впевнених повтореннях.
Долоня спокійно згладжувала складку шарфа, пальці розмірено перебирали шов сумки.
Час від часу вона незворушно переводила погляд на горизонт і знову зупинялася біля вікна.
Дівчинка повернулася і м'яко поплескала по своєму сидінню.
Жінка залишалася на місці не з впертості, а щоб зберегти свою спокійну рівновагу.
На колінах у неї лежала дитяча пом'ята книга — знак турботи, що підтверджував їхній зв'язок як бабусі та онуки.
Між ними повітря наповнювалося прозорою теплотою — тонкою тканиною, крізь яку видно ціле, не розмиваючи меж.
Їх мовчання стало беззвучною угодою — не про правоту, а про право зберігати власний ритм.
Кожна зберігала своє вікно — і свою красу.
Без слів.
Без претензій.
Пляма світла на оббивці — немов невидимий міст: вони йшли по ньому в різному темпі, не порушуючи простору одна одної.
Альбіна Діденко, користувачка бібліотеки
Немає коментарів:
Дописати коментар