Старими вулицями Полтави

Полтава – місто, яке має величезну духовну і культурну спадщину. Тут є чимало вулиць, які несуть на собі «печать історії». Майже кожна вулиця, ледь не кожен будинок – це теж історія, адже жили тут люди, які прославили не тільки наше місто, а й були відомі у всьому світі.

На топонімічній мапі Полтави така вулиця з’явилася в середині ХХ століття. Вулиця Василя Верховинця – одна з найстаріших вулиць обласного центру, що знаходиться в Подільському районі міста. Колишня гора Марата, де мешкав у батьківському домі дружини Євдокії Долі Василь Миколайович. Ім’я митця вулиця носить із 1988 року. Будинок і досі є. Але Євдокія Іванівна доживала віку в маленькій частині свого, колись великого будинку, оскільки після повернення із заслання в 1944 році, мусила частину продати, щоб зарадити сильній скруті. Зараз тут мешкає Діна Синиця, яка доглядала дружину Верховинця. У будинку залишились старовинні меблі, які ще пам’ятають своїх легендарних господарів. У шанувальників таланту відомого митця залишились також спогади про творчу людину.

Хто ж такий Василь Верховинець, чиє ім’я носить одна з вулиць міста?

Василь Верховинець (справжнє прізвище Костів) – видатний хореограф світового рівня, піонер-теоретик українського народного танцю, музикознавець, диригент, композитор, педагог.

Народився Василь у 1880 році в селі Мізунь на Івано-Франківщині. Батьки були освіченими людьми і хлопець після закінчення початкової школи, навчався у Львівській бурсі. Потім закінчив Самбірську вчительську семінарію і працював у школах Калуша. Увесь свій вільний час проводив у Львівському театрі «Руська бесіда». У 1906 році потрапив до театру Миколи Садовського, в якому працював як актор, хормейстер та диригент. Тут Костів став Верховинцем, де псевдоніми мали усі. На акторській кар’єрі він не зупинявся. У Києві навчався в приватній музично-драматичній школі Миколи Лисенка, вразив киян постановкою танців в «Енеїді» 

І. Котляревського. Написав чимало хорових творів, музику до п’єси «Богдан Хмельницький» М. Старицького, здійснив аранжування багатьох українських народних пісень.

На той час уявлення про українські народні танці на театральних сценах було дуже примітивним. Гастролюючи Україною, Василь Миколайович провів серйозну етнографічну роботу, фіксуючи та систематизуючи рухи автентичних народних танців. Результатом багаторічної роботи стала книга «Теорія українського народного танцю». А самого Верховинця стали називати «батьком українського триколінного гопака» - саме він перевів народний танець на рівень професійної хореографії. Згадаймо Перший міжнародний фестиваль народного танцю в Лондоні, де його «триколінний гопак» здобув абсолютну перемогу. Увесь світ аплодував українцям. 

Верховинець розділив долю видатних митців України, репресованих у 20-30-х роках ХХ століття. Його безмежну любов до Батьківщини влада визнала «контрреволюційною діяльністю». З приходом нової доби, після реабілітації, відроджується добре ім’я В. М. Верховинця. 

Світоча знають і шанують на Львівщині, де він починав свій професійний і творчий шлях, у Харкові, де викладав і керував музичним колективом вже маститим хормейстером. І в Полтаві, яка мала для Верховинця два особливих значення – родинне і творче. У 1906-1907 роках акторська група Садовського працювала у Полтаві. Тут у трупі з’явилася молода актриса і співачка – полтавка Євдокія Волошко (Доля), яка й стала згодом дружиною Василя. Вони разом створили жіночий колектив театралізованого співу «Жінхоранс», який виступав у новому оригінальному жанрі театралізованої пісні і базувався на традиціях народних пісень – діалогів, ігрових пісень і танців. Цей колектив із шаленим успіхом гастролював по українських містах.

Про маловідомі сторінки життя і діяльності відомого діяча, як людини неабиякої освіченості та різнобічних культурних інтересів, можна дізнатись, завітавши до бібліотеки-філії №5, де вам запропонують спогади про творче подружжя, познайомлять із життєвим шляхом митця, пов’язаним з полтавським краєм.

Час зберігає і стверджує імена великих. Національна ідея, національна культура, непереможний дух нації – це найголовніше, на що спирався Верховинець. Він підносив національну культуру до світового рівня, вплітав її у світовий контекст.