Аж ніяк не претендую на глибоке розкриття цієї теми, просто поділюсь своїм досвідом і думками.
Моя Батьківщина - Україна. Навчалася в україномовній школі №1 м.Полтави. На той час було в Полтаві кілька російськомовних шкіл, через дорогу від нашої СШ №4. Школа 6 - російськомовна в Полтаві вважалась "елітною". Поступати в медичний ВУЗ в 1964 р. поїхала в Куйбишев, де з післявоєнного часу мешкала моя тітонька (рідна мамина сестра) з сім’єю.
Так я потрапила в російськомовне середовище і здавала екзамени - фізику і хімію, твір - російською мовою. Просто довелося проштудіювати підручники російською мовою.
На російську переходити було не важко, оскільки в школі досконально вивчала і російську мову, літературу. Це до того, що якщо українські угорці будуть вступати в українські вузи, то повинні знати і українську мову.
Тривалий час в спілкуванні вискакували українські слова, особливо слово "кажу", яке з часом перетворилося на букву "к", на якій я уже і затиналася.
Після першого року навчання нарешті квиток на Полтаву! Ото була радість! Особливо відчула перетин потягом кордону, коли в вагони на зупинках почали заходити носії української мови. На серці потеплішало!
Але ось я в Полтаві, а не можу і слова вимовити українською, хоча без перебільшення рада була цілувати і рідну землю, не тільки своїх рідних.
Це, правда, тривало недовго. Згадала свою куйбишевську тітоньку, яка живучи все своє життя після заміжжя в Росії приїжджаючи до нас в Полтаву в гості, вільно переходила на українську.
Після закінчення вузу почала працювати в Полтаві. Звісно, що всі ми, лікарі - і ті, які навчалися в Україні, і в Росії, знання отримували російською. Вся медична документація велася російською, всі наради також.
З прийняттям незалежності ніщо не змінювалося. Аж ось пролунав перший дзвоник. Один із пацієнтів обурився, чому його лікарняний виписаний російською мовою. Дивак, подумали ми.
І ось подія! Наша шановна начмед Надія Олексіївна Возна у спілкуванні, в особистій та офіційній розмові, перейшла на українську мову. За нею поступово і ми, головний лікар, заступники, лікарі почали її наслідувати.
Ви думаєте, що лікарі заповнюють тільки амбулаторні картки та історії хвороб? Помиляєтесь. У нас і плани робіт, безліч звітів, експертних оцінок, протоколи засідань, медрад, навчальна робота. Поступово і все діловодство стало українським. Ніхто нікого не принижував і не сварив, чи карав. Навіть чисто російськомовні лікарі згодом звикли писати меддокументацію на українській мові.
Між собою, чи з пацієнтами спілкувалися так, як зручно співрозмовнику, ніколи з цього приводу не було ніяких нарікань.
Робота в лікарні відновила мене, як повністю україномовну, вірніше двомовну.. Вдома, в сім’ї спілкуємося українською (але не суржиком) і російською. Інколи замислююсь - а на якій мові думаю? Часто визначитись не можу.
Як відношусь до прийняття мовного закону? Зізнаюсь, що я його не читала і читати, мабуть, не буду. Але впевнена, що українську мову треба захищати (хоч як це не дивно в державі Україна), і не тільки - її треба лікувати, особливо в деяких регіонах, до яких належить і Полтава.
Кілька років назад мені довелось лежати на стацлікуванні в Київській державній клініці. Поряд зі мною лежала жінка з Івано-Франківська. Вона, та члени її сім’ї, які навідували та доглядали, розмовляли прекрасною, чистою українською мовою без русизмів. Я позаздрила їхньому регіону, що до них не дійшов наш суржик.
Як завжди мовне питання загострюється перед виборами. Кілька, чи декілька років назад в Корпусному саду мене зупинив юнак, студент, який проводив опитування по мові (звичайно українська - російська). Звернувся абсолютним махровим суржиком. Мене це дуже обурило, про що я і сказала. Відповідь була: "Звертаюсь так, як всі в Полтаві".
Ми проживаємо в районі СШ №7 та Полтавської аграрної академії, тому часто зустрічаємося з учнями і студентами, чуємо їх розмови по мобільних телефонах.
Чи подобається вам таке: "я трохи апаздун", "мене нада з вами побалакати", "ти помниш ту дівчину?" і багато іншого. Нещодавно в аграрній академії була подія - замінування. На території лунали розмови: "нас замінірували", "всі вийшли на уліцу", "а хто сообщив", "всі стоять біля зданія". Вуха в’януть. Діти розмовляють так, як вчать їх батьки, дідусі і бабусі, як розмовляють дома.
Знаю вчителів, які поза школою спілкуються "вишуканим суржиком".
Немає коментарів:
Дописати коментар