Зимові свята закінчились, а присмак очікування чуда, віри у добро, у світле майбутнє кожен з нас пронесе через увесь наступний рік.
Вашій увазі твір нашої постійної читачки Ірини Синягівської.
Святвечір
Софія ступала сніжною стежиною, сягаючи столітніми споминами світлого сонця...
Свічка серпанковим сяйвом спантеличено сіяла... Сніжний сад самобутньо світився скляними схилами...
Старий сон Софії став свідком сріблястих сніговиць, свідомість сяк-так сліпуче склеювала серце. Святвечір.
Скільки символів-слів сподівалися сказати суттєві сподівання?
Скільки сноведінь стали скарбницею Софіїних світанків?
Скільки сходів сигналізували свободу спантеличених снів?
Старий соловейко свідчив сорок сотень стихій стурбованого серця...
Снігова стихія скерувала солодкі сльози Софії у середовище сірих, синіх, сріблястих сузір’їв...
Слухала Софія свої сподівання, серцеві сигнали, слухала і силоміць спалювала страшенну силу суттєвих схилів, снігопадів старезних спантеличених снів...
Святвечір.
Софія сяяла світлим, справжнім, самобутнім світлом сріблястого снігового сонця...
Немає коментарів:
Дописати коментар