Жив-був чоловік. Простий і прямий, як залізний цвях. Не гнувся під бурями, не іржавів від вогкості, не ставив питань. Забивали — він заглиблювався. Висмикували — мовчав. І світ кивав: «Ось вона, справжня надійність». Але одного разу всередині щось зламалося. Тихий стукіт змусив його вперше прислухатися до себе. Він прийшов до майстра людських душ, і той тихо сказав: «Давай трохи відкриємо заслінку. Подивимося, що всередині». І його розібрали. Дбайливо, деталь за деталлю. По забутих почуттях. По втрачених сенсах. По невисловлених образах, що каменем лежали на серці. 

По гірких сльозах, схованих від чужих очей. По чужих «не можна», що стали його невидимою кліткою. А потім знову з’єднали. Але вже не цвяхом — найтоншим механізмом. Живим, пульсуючим, чутливим до найменшого подиху. Він повернувся на колишні вулиці, але люди  відсахнулися: «Що з тобою? Ти став надто незручним. Ти зламався?»А він відповів: «Ні. Раніше я був купою уламків. Тепер я зібрався». Тільки світу не потрібні механізми. Світу потрібен цвях, який можна забити, не дивлячись. І ось він стоїть — складний, як астролябія, серед тих, кому вистачає палиці. І тінь сумніву торкається думок: «Може, даремно? Може, я перемудрив?» Але опускаються сутінки. Він лягає в ліжко. І вперше в житті нічна тиша його не лякає. Він сам для себе — нерозгадана таємниця. Захоплюючий роман. 

Він засинає з посмішкою: «Я не зіпсований. Я унікальний». А унікальне завжди залишається наодинці з собою. Адже штучних речей не буває багато. Але ця самотність — вже не чорна діра. 

Це — галерея рідкісних полотен. Його особистий закритий музей, де він сам — єдиний споглядач. І ця тиша прекрасна. Ця історія не шукає висновків. Правила пишуть для передбачуваних. А він тепер — багатогранний. Це не тягар. Це рідкісний дар, який треба навчитися носити. Крапка в старій повісті. Перший рядок твого справжнього життя.

Альбіна Діденко, користувачка бібліотеки