Одна дівчинка вважала себе заздрісною.
Ця думка не тиснула на неї — скоріше ставила питання: звідки в ній ця тяжкість, якщо серце сповнене життям і відкривається світу, немов інструмент, готовий зазвучати?
Багато знайомих, ховаючи свою заздрість за мішурою статусу і блиском ввічливих фраз, говорили про це. Їхні погляди ковзали по ній не з цікавості, а з звички порівнювати — як холодні палички диригента, що міряють її ритм.
Ці дотики різали — спочатку гостро, по-дитячому.
Боляче.
У безплідній гонитві за визнанням люди втрачали щирість.
Їхні посмішки ставали дзеркалами з тонкого скла, що відбивали лише власний відблиск.
Злість звучала як різкий акорд, потім стихала, поступаючись місцем прийняттю, і вона зрозуміла, що за цими посмішками немає душі — є лише жага оплесків.
Вона пішла у свою фортецю — не втікаючи, а щоб налаштуватися.
Всередині був простір, де серце тонко відгукувалося на чужу порожнечу, витягуючи м'які лади, які лікували і відновлювали внутрішній лад.
Чим ретельніше вона дбала — слухала, пробачала, берегла ритм, захищала від чужих стріл — тим слабкішими ставали заздрісні погляди.
Їхній шум розпадався на фальшиві ноти і вже не міг збити її мелодію.
Внутрішнє багатство склалося в глибокий акорд спокою, що звучав глибше за будь-яке відображення.
Це щастя виявилося міцнішим за чужі дзеркала.
Вона стала цілою.
Зрештою зрозуміла: заздрість — лише відлуння чужої незадоволеності, а її любов до себе — відповідна мелодія, проста і сильна, яка наповнює простір теплом і заглушає чужу порожнечу.
Альбіна Діденко, користувачка бібліотеки
Немає коментарів:
Дописати коментар