«Я прошу лише про одне і прошу покірно, хоч і знаю, що це прохання незвичайне: читайте мене уважно»

44 – річному Альберту Камю, після 11 невдалих спроб на подання лауреатства, в 1957 році була присуджена Нобелівська премія з літератури "за великий внесок до літератури, що висвітив значення людської совісті". Промова, яку виголосив Камю у міській ратуші Стокгольму, була присвячена його уявленням про власну літературну творчість і про місце письменника у суспільстві: «Кожне покоління переконане, що саме воно покликане покращити світ. Утім, моє покоління вже зрозуміло, що йому цей світ не переробити. Але його завдання, можливо, є ще більш величним. Воно полягає у тому, аби не дати світові загинути». 

Завдяки коштам із Нобелівської премії, письменник придбав заміський будинок в Лурмарені, на півдні Франції.  Скромна оселя стала для нього, як він ділився з друзями, монастирем, але саме тут він намагався дописати, як він вважав, найкращий зі своїх романів – «Перша людина».  Саме рукопис цієї книги був знайдений в речах Камю після автокатастрофи, в якій загинув письменник. За чернетками цей останній твір Камю був підготовлений до друку й виданий його донькою вже на початку 90 – х рр. Роман підтвердив, що цікавість читача до творів Камю не зменшилася, його ім’я – це вершина французької художньої та філософської думки ХХ ст.

«Інтелектуал – той, хто роздвоюється. Це мені до душі. Мені приємно, що у мені дві людини». Творчий шлях Камю , як і життєвий (1913 – 1960), був непростий і нелегкий, сповнений труднощів, напружених пошуків і болісних розчарувань. Ім’я автора «Чужого», «Міфу про Сізіфа», «Падіння», «Чуми» вписане як в історію літератури, так і в історію філософії. Кожне нове покоління читачів відкриває для себе свого Камю.

Книги письменника є в фонді бібліотеки – філії № 5, запрошуємо до читання.