На диво вродлива.
Люди її любили.
Берегли у своїх серцях, як скарб, який нізащо й ніхто не міг відібрати.
Але їхня зовнішність залишала бажати кращого.
Образа живилася їхніми життєвими соками, як рідкісна й примхлива квітка.
Щоб вона не зів’яла, люди підгодовували її спогадами про несправедливість, перебирали в пам’яті колючі слова, як дорогоцінні камені, і дбайливо закутували свою Образу в саван із нездійснених сподівань.
Вона живилася найкращими соками їхньої душі — радістю, надією, легкістю, — і у відповідь ставала дедалі величнішою.
Але плата за це сусідство була жорстокою.
Образа, оселяючись у серці, вимагала багато місця, і людина починала «стискатися», щоб їй було зручно.
Їхні плечі під вагою цього «скарбу» опускалися, спина горбилася, а обличчя поступово перетворювалося на застиглу маску.
У одних губи кривилися у вічній гіркій усмішці, у інших очі затягувалися каламутною пеленою минулого, крізь яку не можна було розгледіти сьогодення.
Шкіра їх сивіла, як старий папір, на якому були записані старі борги.
Люди дивилися в дзеркала і не впізнавали себе.
Але замість того, щоб вигнати красуню-гостю, вони ще сильніше притискали її до грудей.
— Як я можу кинути її? — говорили вони. — Вона — все, що у мене залишилося від тієї несправедливості.
Вона — мій доказ того, що зі мною вчинили погано.
Образа ж тільки сміялася, милуючись своїм відображенням у їхніх тьмяних очах.
Вона знала: поки людина вважає її коштовністю, вона — її раб.
Одного разу в місті з’явився Мандрівник.
Він був дуже потворний: зі шрамами, у простому одязі, але його обличчя сяяло такою дивною, первозданною чистотою, що люди мимоволі зупинялися.
— Де твоя Образа, мандрівнику? — запитали його. — Невже тебе ніхто ніколи не зраджував?
— О, у мене була найпрекрасніша Образа у світі, — посміхнувся він. — Вона була виткана з чистого золота й гострих алмазів.
Я зберігав її десять років, поки одного разу не підійшов до струмка, щоб напитися.
У віддзеркаленні я побачив не себе, а старого дідугана з мертвим поглядом.
Моя Образа була живою і сяючою, а я — вмирав.
— І що ти зробив? — хором видихнули люди, притискаючи руки до грудей, де пульсували їхні власні скарби.
— Я просто розтиснув руки, — відповів мандрівник. — Образа закричала, що без неї я — ніщо.
Вона обіцяла мені вічну пам'ять і праведний гнів.
Але я опустив її у воду.
І знаєте, що сталося?
Вона не потонула.
А перетворилася на звичайну сіру гальку і лягла на дно, ставши частиною дороги.
І я вперше за багато років зміг вдихнути на повні груди.
Люди слухали його, і в цей момент їхні «скарби» всередині заворушилися.
Вони раптом відчули, що їх більше не бояться.
Тієї ночі в місті було незвично тихо.
Хтось наважився прочинити двері свого серця лише на щілинку, а хтось так і залишився стояти в темряві, милуючись мертвим блиском свого дорогоцінного болю.
На ранок на околиці міста з’явилася гора з сірих каменів.
Містяни виходили з воріт, і хоча на їхніх обличчях все ще залишалися зморшки, їхні очі почали світитися.
Вони зрозуміли: краще бути живим і простим, ніж перетворитися на прекрасну, але мертву оправу для свого болю.
Адже справжня краса повертається лише до тих, хто знайшов у собі мужність стати «порожнім», щоб знову наповнитися світлом.
У цьому й полягає найбільша хитрість Образи: переконати нас, що без неї ми станемо ніким, тоді як саме з нею ми втрачаємо себе.
Альбіна Діденко, користувачка бібліотеки
Немає коментарів:
Дописати коментар