Три зупинки, два повороти, яма біля ринку — цей маршрут я можу проїхати з закритими очима. Листопад, вечір, напівпорожній тролейбус. За запітнілими вікнами місто виглядає наче розмитий фільтр. Я обіймаю рюкзак і намагаюся зрозуміти, куди подівся четвер. Начебто нічого не сталося — ні драми, ні тріумфу. Просто день промайнув, залишивши після себе бажання втупитися в стіну.
— Дівчино, оплачуємо. Наді мною схилився кондуктор. Чоловік у літах, пуховик поверх жилетки, погляд — несподівано живий. Картка пищить.
— Кожен день тут їздите, так? — запитує він.
— Ну так, зазвичай о цій порі.
— Пам’ятаю вас. Завжди біля вікна, завжди з рюкзаком. І обличчя таке… зосереджене.
Подумки посміхаюся: «зосереджене» — як делікатно він назвав моє звичне бажання закритися в собі й дотерпіти до дому. Він іде далі салоном, за пару хвилин повертається, сідає навпроти й дістає з паперового пакета мандарин.
— Тримайте. Просто так.
Я завмираю:
— У якому сенсі?
— У прямому. У мене їх багато, а у вас вечір, судячи з вигляду, так собі. Хоча я не експерт, але гірше точно не зробить.
Беру. Теплий — ніби з кишені. І пахне так зухвало й по-новорічному, що листопад за вікном одразу втрачає всю свою переконливість.
— Дякую, — кажу. — А чому саме мені? Він знизує плечима. Жодного пафосу:
— Та ви мені подобаєтеся як людина. Ось і все.
— Ви ж мене не знаєте.
— І що? Щоб людина подобалася, біографія не потрібна. Сидите тихо, нікому жити не заважаєте. Хороші люди зараз у дефіциті, а ви — серед них. Їжте, давайте. Чищу. Шкірка розгортається спіраллю, запах заповнює півсалону — хтось ззаду обертається. І я раптом ловлю себе на думці: а може, я й справді нічого? Раз вже незнайома людина в цьому настільки впевнена. На моїй зупинці він сам натискає кнопку:
— Бувайте. І досить хмуритися. У вас добре обличчя, йому це не личить.
Виходжу в темряву з жменькою шкірки в руці й другим мандарином у кишені — сунув на прощання: «На завтра, щоб було з чого почати». Вдома кладу його на стіл. Звичайний, рудий, трохи кривобокий, але гріє сильніше за пічку. Все-таки доброта — це не гучні подвиги. Це проста звичка помічати людей навколо. Іноді людині не потрібні поради та порятунок — достатньо, щоб хтось подивився без жодної причини й вирішив:
«Ти мені подобаєшся. Просто так». Якщо, звісно, ви не алергік. :)
Альбіна Діденко, користувачка бібліотеки

Немає коментарів:
Дописати коментар