У світі є чесні речі. Холодне залізо не вміє лестити, бігова доріжка не буде жаліти, а дзеркало просто відображає те, що є, якщо набратися сміливості й поглянути в нього.
Двоє — хлопець і дівчина — прийшли до цієї істини окремо. Вона загубилася в людині, яку кохала надто сильно. Він розтратив себе на тих, кому була потрібна лише його тінь. Обоє зрозуміли гірку істину: якщо віддавати себе всім підряд, від тебе не залишиться навіть обрисів.
І вони пішли в глуху оборону. Почали з малого — з повернення самих себе. Три роки вони ходили в один спортзал і не обмінювалися словами. Не тому, що пишалися чи сердилися. Просто все, що мало вагу, вони вже виплакали тихими ночами в порожніх кімнатах. Хіба таке можна винести на людей? Таке можна лише підняти над собою й опустити на груди. Навколо них завжди було багато метушні. Хтось намагався зав’язати розмову, хтось шукав розради, вдаючи з себе сильного. Люди тягнулися до них у надії зігрітися біля чужого багаття. Але вони берегли свої останні іскри. Знало: якщо відкрити дверцята печі зараз, вогонь згасне назавжди. Вона пам’ятала, як це — жити заради когось, коли цей хтось стає твоїм повітрям. Коли повітря скінчилося, вона навчилася економити кожен вдих. Біг до знемоги в залі допомагав заглушити відлуння минулого. Він теж носив у собі незагоєну травму. Піднімав штангу мовчки, перетворюючи кожен рух на тиху обітницю: більше ніколи не відкриватися нікому. Навколо квітло чуже, галасливе життя з усіма його обіцянками та розчаруваннями. Вони дивилися на неї без злості — лише з тихою сумом людей, які вже знають справжню ціну красивих слів. І ось одного разу вони поглянули одне на одного. Крізь ряди гантелей, крізь роки самотності. Це не був пошук кохання. Це було тихе, майже родинне впізнання. Ніхто не зробив кроку назустріч. Жага тепла — це всього лише голод, а голодні не вибирають. Вони надто дорожили своїм крихким спокоєм. Вона відвернулася першою, він — слідом, повертаючись до своїх підходів. За вікном шуміло дощове жовтневе дощ. Увечері кожен із них заварить чай у порожній квартирі, притисне чоло до прохолодного скла й подивиться на чужі вогники, що запалюються у вікнах. Всередині буде тихо. Майже без болю. І лише крапля на губах чомусь виявиться солонуватою. Але це, звісно ж, просто дощ.
Альбіна Діденко, користувачка бібліотеки
Немає коментарів:
Дописати коментар