середа, 21 листопада 2018 р.

Миттєвості душі Василя Титара

Село рідне

Село рідне, як згадаю,
І роки дитячі,
Чогось хочеться, не знаю,
Знову все побачить.

У селі ставок розлився,
А навкруги верби,
А тополі піднялися
До самого неба.

Задивились верби в воду,
Коси розпускають,
Мов дівчата свою вроду
Тихо розглядають.

Рано вранці так весело
Вишні розквітають,
А хатини білесенькі
В садах утопають.

Там я бігав босоногий
Від хати до поля.
Вибирав я там дорогу
До світу і долі.

Там я бігав по стежині
Від ставу до хати, 
Виглядала в тій хатині
Мене рідна мати.

А як сонечко сідає
Низько над водою,
Небокрай немов палає
Десь там за горою.

А як вечір наступає,
Місяць виглядає,
Соловейко в темнім гаї
Пісню заспіває.

І так пахне м’ятою,
В ставку блищить вода,
Пролітає над хатою
Лелека до гнізда.

Як же хочеться вернутись
Знову в тую днину,
І щоб мама цілувала
Мене як дитину.

І ще хочеться вернутись 
В ті роки дитячі,
В ту хатину білесеньку,
Що ледве не плачу.

Та й куди ви полетіли
Роки молодії?
Уже й скроні посивіли,
Аж серденько мліє.

Заспіваю я тихенько,
Про все, що згадаю.
Нема хати, нема неньки
Та й села немає.

Немає коментарів:

Дописати коментар