Світлячок

Вона завжди ставила свічку у вікно. 

Не тому, що хтось чекав на неї, а тому, що їй самій хотілося знати: чи є ще куточок світу, який зігрівається від її світла? 

Свічка горіла рівно, з м'яким гудінням, ніби в її полум'ї жив маленький осінній вулик — теплий, густий, з запахом воску і пряних трав.

Люди йшли повз по своїй тривожній вулиці. 

Вони підставляли долоні до її вікна, не перестаючи поспішати: на хвилину, на подих — і забирали звідти тепло, ніби знімали рукавички. 

Деякі забирали маленькі вогники в паперових коробках, щоб потім показати їх іншим, похвалитися або продати ілюзію затишку. 

Ніхто не затримувався достатньо довго, щоб принести дрова.

Вона помітила, що з часом свічка стала горіти коротше. 

Першим згасав м'який край — те місце, де світло зустрічалося з її долонею. 

Потім запах горілого став ближче до неї, і серце почало відповідати тяжкістю. 

Вранці на підвіконні лежали уламки воску, як маленькі тіла відданої доброти. 

Стало боляче і прикро.

Одного разу прийшов хлопчик. 

Він не біг, не ловив мить — він зупинився, подивився на полум'я і опустив маленькі долоні так обережно, ніби перед ним була жива пташка. 

Він не забирав вогонь із собою, а ліг поруч і поклав один сухий лист на підвіконня — трішки хмизу. 

«У мене є ще», — сказав він тихо, і його посмішка була не для галочки, а та сама, що повертає смак до життя.

У грудях її щось пом'якшало, як сніг під сонцем. 

Сміх, який в ній розпалювався, був легким і прозорим, як ранній лід. 

Хлопчик іноді повертався з палицею, з чиєюсь непотрібною шишкою, з пряною гілкою. 

 Альбіна Діденко, користувачка бібліотеки