Взимку в бабусиному саду росла не проста ялинка: низька, з корою, що ледь мерехтіла в морозному світлі, і голками, що шепотілися на вітрі, як старі сусіди. Напередодні свята онуки — брат і сестра — прийшли до неї, і в їхній уяві вже горіли гірлянди, лежали коробки зі стрічками, і за столом лунав сміх.
«Зрубаємо, — сказав хлопчик, — і буде у нас свято».
Бабуся прикрила хустку долонею і тихо сказала:
«Це не проста ялинка. У її коренях — пам'ять.
Вирубите — і вона помре мовчки».
Діти захихотіли, не сприйнявши це серйозно, і пішли спати.
Але ніч тягнулася довго: місяць зійшов тонкою сережкою, і ліс, здавалося, затримав подих. Тоді ялинка заговорила — її голос був нелюдський: глибокий, шелесткий, як вологий стовбур, який пам'ятає дощ.
«Я вартовий, — прошепотіла вона. — Мені не потрібні стрічки і вогники. Залиште мене — і я виконаю одне щире бажання». Хлопчик спалахнув в передчутті:
«Нехай до нас прийдуть найкращі подарунки!»
Дівчинка мовчала. Її думки поверталися до бабусі — до нічних кашлів, до того, як та вкриває плечі ковдрою, щоб зігріти піч, що остигає. Серце стиснулося.
Не для себе.
Для неї.
«Нехай бабуся побачить ще один світанок, — прошепотіла вона. — Нехай їй вистачить сил і тепла до весни».
Гілки заворушилися, як сторінки книг, у повітрі повився смолистий запах, і над верхівкою на мить зависло тонке золотисте світіння. З гілки скотилася прозора крапля, блиснула і впала на сніг, залишивши ледь помітне коло.
Ялинка відповіла: «Бажання прийнято. Але дар приходить з обіцянкою — його треба плекати. Кожної зими приходьте: відкопуйте сніг, вкривайте коріння, приносьте ковдри та тирсу. Забудете — і я забуду».
На ранок бабуся прокинулася іншою: кашель став тихішим, обличчя посвіжішало, а посмішка застигла на губах, як теплий куточок домашнього світла.
Хлопчик засмутився — під ялинкою не лежало жодних подарунків — але помітив інше: біля дерева з'явилося незвичайне тепло; птахи сідали сміливіше, сніг біля стовбура підтанув раніше. Це був перший, крихкий доказ дива.
Вони прийняли умову серйозно. Навесні відкопували ялинку, акуратно згрібали солому і листя; до холодів укладали навколо коренів ковдри і мішки з тирсою.
У тихі сніжні дні приходили знову, кришили хліб для птахів, шепотіли дереву прості слова — і турбота увійшла в їхнє життя як нова, вірна звичка.
Хлопчик, який раніше прагнув миттєвої радості, повільно змінювався: він зрозумів, що щастя можна відкласти заради більш важливого — навчився чекати і віддавати.
Час плив рівно, як річні кільця.
Ялинка міцнішала; під її гілками плелися сімейні історії, на тих же гілках сідали знайомі птахи. У морозні вечори в санях привозили бабусю, закутану ковдрою, і слухали шелест голок, ніби чийсь м'який акомпанемент.
Бабуся дожила до весни: кашель стих, на обличчі запанував спокій, і в її голосі, коли вона розповідала про те, як діти відмовилися від легкої радості заради її життя, дзвеніла вдячність — тепла, щира.
Минули роки.
Діти виросли, бабуся заснула спокійно, а до ялинки, як і раніше, приходили щозими: відкопували сніг, підстилали солому і ковдри біля коріння, кришили хліб птахам, розмовляли з деревом як з живим другом.
Обітниця, дана в місячну ніч, не вийшла на площу з гаслами — вона втілилася в дрібницях, у звичаях, у слідах на снігу і ледь чутних голосах, що повертаються до стовбура.
Ця нитка виявилася тонкою і міцною одночасно: з непомітних вчинків склалася не урочиста промова, а домашня, вірна молитва. Музикою її був шурхіт голок і рівне дихання нічного села.
І одного разу той хлопчик, вже не хлопчик, зупинився, прислухався — і все стало зрозуміло.
Любити — означає берегти.
Тихо.
Без суєти.
На все життя.
Немає коментарів:
Дописати коментар