Доброволець

Він не мав медичного звання.

Він просто заходив, як старий друг, — байдужий до діагнозів і порад, але з бездонною здатністю слухати. 

Коридорами клініки він крокував повільно, обережно ступаючи по відлунні. 

Бліде світло ламп лягало на стерильну плитку м'якими акварельними смугами, точно сторінки неспішно розкритої книги. 

Його називали диваком — тихим шепотом, з тінню напівпосмішки. 

Так кажуть ті, хто звик вимірювати чесноту рядком у резюме і печаткою у довідці. 

У нього не було печатки. 

Було серце. 

Було незламне здоров'я духу і тіла. 

І був час — єдиний дар, який він дарував тим, кого світ прирік на забуття. 

У його руках найчастіше димілися теплі булочки — не глянцеві фабричні вироби, а свіжа, пишна випічка з рум'яною скоринкою і дурманним запахом масла. 

Він розламував їх неспішно: скоринка мелодійно шаруділа і кришилася, з тіста піднімалася легка пара, і повітря наповнювалося ароматом дріжджів і ванілі. 

Крихітний шматочок призначався тому, хто тихо наспівував дитячу пісню; половинка — тому, чиї пальці вічно мерзли від пронизливого холоду самотності. 

Суть була не в їжі, а в жесті: крупинка живого, домашнього тепла в світі штучного світла. 

Люди жили за своїми внутрішніми законами. 

У кімнатах — свої години, свої страхи, свої несподівані свята. 

Свята траплялися опівдні і посеред ночі. 

Він сидів поруч і слухав. 

Іноді годинами — одну і ту ж історію про дерево на розі, про собаку, що повернулася додому. 

Для нього кожне повторення звучало як вперше; у словах він шукав не сенс подій, а оголену людяність між рядків. 

Одній жінці ввижалося, що за склом — вічне літо. 

Вона плела уявні вінки і вручала їх йому. 

Він жартома приміряв їх, звертаючись до неї по імені, і сміявся разом з нею. 

Сміх тут — найдорожчий колір; він розводив його як акварель: трохи води, трохи світла, і світ навколо змінював свій невблаганний тон. 

Йому залишали записки: нерівні, тремтячі рядки — «Візьми мою музику», «Не йди», «Запам'ятай мене». 

І він відповідав не словами, а мовчазною присутністю: чашкою міцного чаю, запропонованою теплою кофтою, легким рухом долоні по столу. 

Це було німе підтвердження: ти існуєш, і це має значення. 

Він знав: всіх не врятувати. 

Бачив, як тиша іноді закриває вікно назавжди, і це завдавало болю. 

Але є й інший вид порятунку — тихий, неофіційний: подарувати людині хвилину, коли вона одна; дати відчути тепло живої долоні; запам'ятати посмішку, навіть якщо вона ховається за рудиментами минулого. 

Вечорами він повертався додому з запахом випічки на пальцях і легкою втомою в колінах. Квартира була звичайною: книги, стіл; на підвіконні чекала миска, де лежали залишки булочок. 

Він ставив миску і дивився у вікно, де місто зберігало свої лікарні і свої порятунки. 

У тиші, заплющивши очі, він розумів просту, як світ, істину: всіх не врятувати. 

Зате можна прийти. 

Можна залишитися. 

І цього іноді достатньо.

Альбіна Діденко, користувачка бібліотеки