Вона любила сірі шкарпетки не за зручність, а за можливість розчинитися в них.
В'язане полотно, бліде, як ранковий туман, безмовно обіймало щиколотки.
Це була її тиха, непомітна броня.
У сірих складках не було ні іскри, ні відблиску, ніщо не кричало про бажання бути поміченою.
Шкарпетки служили їй і маскою, і притулком від світу, де таїлися ніжність, сором і ті грані особистості, що боялися вийти на світ.
Ранок починався з мандаринів, які вона вибирала немов настрій: гладкі, трохи оксамитові, просочені запахом далекого літа.
Шкірка тріскалася під нігтем, цедра злітала в повітря, виділяючи терпку солодкість.
Помаранчевий сік бризкав маленькими феєрверками радості.
Смак олії цитруса і хрускіт м'якоті ставали її особистою, небесною втіхою.
Подруга іноді пропонувала додати кольору, але колір означав уявлення, а її тиха революція не потребувала гучних жестів.
Одягнути сірі шкарпетки, очистити мандарин, дозволити собі посмішку, приховану від усіх — ось і все життя.
У дощові вечори миска мандаринів на підвіконні світилася, як сузір'я помаранчевих планет.
Це було мовчазне нагадування: можна жити в півтонах між відтінком сірого і променем світла, збираючи радість по часточках.
Щастя приходило не вибухом, а хвилею.
Це була її приватна палітра, не призначена для чужих очей.
Отже, день за днем вона жила в сірих шкарпетках і з помаранчевим присмаком на губах, доводячи насамперед собі: щастя — не видовище для інших, а те, що відчуваєш ти, коли заплющуєш очі.
Альбіна Діденко, користувачка бібліотеки
Немає коментарів:
Дописати коментар