У зарослому мохом краю лісу стояла висока сосна — на її верхівці завжди сиділа ворона.
Вона любила блищати: приносила з галявини клаптики фольги, фурнітуру з стежки і дзеркальця від розбитих баночок.
Ворона розкладала свої знахідки на гілках і голосно розповідала, як ними можна милуватися. Тварини зупинялися, кивали, іноді підносили щось своє — і ворона відчувала себе важливою.
Внизу стежки жило інше, більш стримане життя.
Недалеко по ній бродив вовк.
Він не збирав блискіток і не розповідав історій — його справа була проста і тиха.
Він знав дорогу, охороняв зграйку зайців від вільних пастухів і вказував загубленим стежку до яру, де була прісна вода.
Коли приходили негоди, вовк підставляв спину і викопував нору, куди могли забратися ті, у кого лапи промерзли.
«Що за нудний звір, — каркнула ворона, дивлячись вниз, — ні прикрас, ні слів, тільки шерсть та зуби».
Її голос був гострий і легкий, і багато хто сміявся разом з нею.
Вовку було все одно — він продовжував робити своє.
Вони жили по сусідству, але їхні світи рідко змішувалися.
Звичний порядок незабаром порушився: осінь прийшла раніше, ніж зазвичай.
На галявині з'явилися люди з яскравими ліхтарями і гучними коробками.
Вони пропонували нову моду — лампи, що «зігріють ночі», і тонкі бісерні килимки, що «додадуть затишку».
Тварини товпилися біля прилавків і захоплено торкалися речей.
Ворона щебетала про те, як тепер все буде красиво, як тепло можна купити.
Вовк дивився на це спокійно і трохи дивувався: ліхтарі швидко гаснуть, килимки мокнуть і рвуться, а дорога залишається слизькою і не вивченою.
До того ж по краю іноді бродили дворові собаки, і він знав, як важливо вміти знайти укриття.
Спочатку поява людей здавалася святом, але через кілька днів почалася хуртовина.
Вітер загнувся в стовбури, стежки заносило, і ліхтарі людей гасли один за одним.
Блискітки на її гілках обмерзли і перетворилися на холодну приманку.
Ті, хто сподівався на яскраві речі, опинилися в темряві і не могли знайти дорогу до своїх нір.
Тієї ночі ворона вперше відчула страх.
Її маленькі крила тремтіли, а голова з блискітками виявилася порожньою від звичної важливості.
Вона спустилася з сосни і, не знаючи, куди йти, забилася під корінь старого пня, закутавшись у знайдену фольгу.
Мороз впивався голками, і короткий пташиний голос затремтів.
Проходячи повз, вовк почув слабке кар-кар.
Він зупинився, понюхав сліди, побачив тремтяче чорне тіло і тихо підійшов.
Не з'ясовуючи, хто раніше співав і кому аплодували, він вчинив просто: відламав кілька сухих гілок, накрив ними ворону і притиснувся теплим боком, щоб її крила не примерзли.
Ворона мовчала, але в її очах щось здригнулося — не від сорому, а від розуміння, що поруч просте тепло.
Цей вчинок не залишився непоміченим.
Вранці білий ліс виглядав особливо суворим, і ті, хто тягнувся за блиском, тепер йшли до вовчої нори: біля виритої ями зібралися зайчата, їжачки і дрібні птахи.
Вони приносили один одному корінці, ділили сухі шкурки і мовчки працювали — хто привіз гілку, хто приніс кору.
Ворона сиділа біля входу і вперше не кричала про себе.
Коли на стежку вийшов голодний дворовий пес і почав гарчати, вона першою подала тривожний крик.
Всі встигли сховатися.
Вона підказувала шляхи і навіть показала таємну галявину із замерзлими ягодами, про яку знала.
Тепер її голос звучав як допомога, а не як жарт.
Час минав.
Ворона залишила більшу частину своїх блискіток у ящику біля нори — не тому, що вони заважали, а тому, що вона зрозуміла: справжня цінність не в дзеркальцях і не в словах, а в теплі та справах.
Вовк і ворона не стали голосно хвалитися — просто на стежці стало світліше.
Серце впізнає серце: той, хто дарує тепло і світло, — справжній друг.
Альбіна Діденко, користувачка бібліотеки
Немає коментарів:
Дописати коментар