На мою долоню тихо сіло
Сонечко, наче брошка.
І запитало майже боязко:
«Ти мене, людино, не вб’єш?»
Тонкими лапками ледь ворушивши,
Завмерла... Їй затишно, я вірю.
Ми ніби тепер друзі.
Але тримати її в неволі — втрата,
Адже свободу відібрати не можна.
До кульбабки, як до причалу,
Я свою гостю піднесла,
Щоб життя вона там зустрічала,
Де природа її чекала.
Нехай же сонячне світло сяє
На її червоному крилі.
Це мій їй привіт — нехай знає:
Є любов і добро на землі.
Альбіна Діденко, читачка бібліотеки
Немає коментарів:
Дописати коментар