Зелений павучок висів на черешні.
Він не любив публічності серед галасливого пташиного хору.
З самого народження, вибравшись із кокона разом із сотнею братів і сестер, він зрозумів: світ надто гучний.
Сонце сліпило очі, вітер тряс ніжні лапки, а головне — всюди були птахи.
Вони щебетали, свистіли, цвірінькали, билися через черв'ячків і постійно озиралися навколо в пошуках, кого б з'їсти.
Він швидко засвоїв головний закон саду: зайвий раз не висовуйся.
Інакше — смерть.
Поки його родичі розповзалися по гілках, хвалькувато вивішуючи свої перші незграбні павутинки напоказ, він вибрав найзатишнішу гілку старої черешні.
Ту, що нависала над похилим парканом, туди, де сонце бувало лише вранці, а птахи майже не залітали.
Ідеально.
Він сплів собі будинок.
Крутильно, виток за витком.
Не для полювання — для життя. Сріблястий гамак, кілька страхувальних ниток, пара запасних виходів на випадок раптового дощу або цікавого шершня.
Кожен день він вносив дрібні правки: підтягував провислу нитку, прибирав пилок, поправляв вузлик, з якого все починалося.
Павучок був перфекціоністом.
Сусіди його не розуміли.
Молодий товстий джміль, що жив у дуплі під коренем, якось прогудів повз і здивовано зауважив:
— Ти чого все сидиш тут? Дивись, он на тій вишні мух повно! Жирних, дурних. Півдня роботи — і ситий на тиждень.
— Мені вистачає, — ввічливо відповів павучок, поправляючи черговий стібок.
— Ти дивний, — пирхнув джміль і полетів. Більше він не повертався.
Павучок не ображався.
Йому подобалася самотність.
У тиші він міг думати.
Про те, чому небо буває різного кольору, про те, куди веде мурашина стежка за парканом, про те, скільки мух пролетить над його гілкою за день.
Дванадцять.
Він рахував.
Іноді тринадцять, якщо вітряно.
Він слухав світ, не втручаючись.
І світ, здавалося, відповідав йому взаємністю.
Роса вранці осідала на його павутині рівними прозорими крапельками.
Черешня шелестіла листям, захищаючи його від палючого сонця.
Навіть білка, що пробігала повз кілька разів на тиждень, шанобливо цокала і не чіпала його оселю.
Павучок відчував: він знайшов своє місце.
Але сад не стояв на місці.
Одного ранку, коли павучок, як завжди, вийшов на огляд, він помітив непроханого гостя.
На сусідній гілці, за тридцять метрів, висіла павутина.
Чужа.
Нова.
Нахабна.
Її господар — великий, смугастий, з огидною рудою плямою на черевці — сидів у центрі й перебирав лапками здобич.
Він помітив зеленого павучка і посміхнувся.
Точно посміхнувся.
Павуки вміють посміхатися, просто люди цього не помічають.
— Слухай, зелений! — крикнув він через простір, що їх розділяв. — Твоя галявина?
— Це просто гілка, — відповів павучок, не бажаючи сварки.
— Ага, гілка. Жирна. Черешня-то он як плодоносить. Тут мухи жирні, дурні. Ти що, не хочеш, чи що?
— Я не люблю полювання. Мені достатньо.
— Достатньо? — смугастий розсміявся, і його сміх був схожий на скрип старого сучка. — Ти диво природи, зелений. З такою павутиною — і не полюєш. Та у тебе ж талант! Ти можеш весь сад обплутати!
А ти сидиш, як равлик, і шмарклі на лапку витираєш.
Павучок промовчав.
Йому було байдуже.
Нехай смугастий плете павутиння, ловить мух, нехай плескає.
Це не його справа.
Але смугастий не вгамовувався.
Він сповзав щодня, коментував, підколював, кликав «брататися» і разом «збирати врожай».
Павучок втомився.
Він сплів додаткову стіну з павутини навколо свого гнізда, щоб не чути скрипучого голосу.
Але смугастий був наполегливий.
Він навіть сплів місток між гілками і з'явився одного разу прямо на порозі.
— Ти що робиш? — запитав він, оглядаючи ідеальні ряди павутинних ниток. — Це ж… витвір мистецтва. А ти його ховаєш?
— Це мій дім, — тихо відповів павучок.
— Дім треба показувати! А ти — ховаєш. Ти боїшся? Птахів? Та вони нас не чіпають. Ми дрібні. Ми — поза конкуренцією. Ми — еліта саду! Давай, я тебе навчу, як жити.
У цей момент павучок зрозумів: спокійному життю настав кінець.
Не тому, що смугастий був агресивним.
А тому, що він був сліпим.
Він не бачив, що павучку не потрібно «більше», «краще», «голосніше».
Йому достатньо того, що є.
— Я не хочу вчитися, — сказав павучок. — Мені подобається моя тиша. Я люблю слухати, як росте черешня, як опадає листя, як дзижчить комар за три метри. Я не хочу бути елітою саду. Я хочу бути собою.
Смугастий завмер.
Він явно не очікував такої відповіді.
Йому здавалося, що всі павуки мріють про більше: про жирну муху, про широку павутину, про визнання.
— Ти… ти дивний, — нарешті вичавив він. — Але я тебе зрозумів. Вибач, що ліз.
Він розвернувся і пішов по своїй нитці назад.
І більше не повертався.
А зелений павучок залишився висіти на своїй черешні.
Гойдатися на вітрі.
Плести свою бездоганну павутину.
І слухати тишу, яка, як він знав, є найрідкіснішим і найціннішим даром.
Іноді він думав про смугастого.
Про його гучний світ, повний жирних мух і порожньої метушні.
І розумів: краще вже бути дивним на своїй тихій гілці, ніж знаменитим серед чужих криків.
Черешня погоджувалася, шелестячи листям.
І це було єдине схвалення, яке йому було потрібно.
Альбіна Діденко, користувачка бібліотеки
Немає коментарів:
Дописати коментар