Вона не вміла дружити. Або не хотіла. Тому й заслужила загальну неприязнь серед охайних людей, які дали їй прізвисько — Брудначка. Але, можливо, це була не невмілість. Можливо, це була втома.
Знаєте, коли справ так багато, що на дружбу просто не
залишається сил. Коли кожна зайва зустріч висмоктує енергію, яку можна
витратити на щось важливе. На сон. На роботу.
На те, щоб просто видихнути.
Брудначка не була брудною. Вона
була живою. А життя таке — залишає
сліди: на руках, на одязі, на душі. Вона
не мила посуд одразу, бо їй треба було дописати рядок. Не складала речі, бо шукала ту саму книгу. Не протирала пил, бо ловила сонячний
промінчик, який падав саме на цей стіл, саме в цю секунду, саме для неї. Чистюлі цього не бачили. Вони бачили хаос. Але в її хаосі була своя поезія. І вони не вміли її читати. Чистюлі читали по
складах. «Бруд-на-чка» — три склади, три
літери осуду, три кроки вбік від її дверей.
Вони не помічали, що за цим прізвиськом ховається людина, яка просто
втомилася бути зручною. Вона пробувала
раніше. Бути як усі. Витирати підлогу у вихідні й посміхатися
сусідам у ліфті. Але дружба виявилася
роботою: треба було пам’ятати дні народження, вчасно відповідати на повідомлення,
приходити на зустрічі з чистим волоссям і готовими історіями. А в неї не було готових історій. У неї була лише втома й недочитана книга.
— Ти закриваєшся, — казали їй.
— Ні, — відповідала вона. — Я просто не хочу відкриватися
всім підряд. Я ж не музей.
Чистюлі ображалися.
Вони не розуміли, що її двері зачинені не тому, що вона зла, а тому, що
в неї немає сил вивішувати табличку «Ласкаво просимо» щоразу, коли хтось
стукає. А стукали рідко. Здебільшого щоб
попросити сіль або позичити пилосос. Вона
давала й те, й інше. Але сіль не
вважається дружбою. Пилосос — тим більше. Іноді вночі вона думала: «А може, я й справді брудна? Може, вони мають
рацію?». Дивилася на гору немитого
посуду, на розкидані шкарпетки, на запилений підвіконня і відчувала, як
усередині піднімається знайома хвиля сорому.
Але вранці, прокидаючись, дивилася на сонячний промінчик, який так само
наполегливо стрибав по столу, і думала: « А може, чистота — це просто інша
форма самотності? Коли все розкладено по поличках, щоб ніхто не помітив
порожнечі всередині». Вона наливала чай у немиту чашку й сідала писати. Пальці
бруднилися об запилену клавіатуру, але літери складалися в чисті рядки. І це було єдине, що мало значення. Бо коли вона писала, вона не була
брудною. Вона була кимось іншим. Тим,
хто не потребував схвалення охайних.
Тим, хто не просив дружби, але й не відмовлявся від неї. Тим, хто просто
чекав. Людину, яка увійде, не
скривившись, сяде за її завалений стіл, відсуне стопку книг одним рухом і
скаже:
— Ну, показуй, що написала. І їй не доведеться мити
чашку. Бо він принесе свою. А поки такого не було, вона продовжувала
жити. З немитим посудом, із запиленими
підвіконнями та з прізвиськом, яке вона носила, наче старий, затишний светр —
трохи вицвілий, але свій. І, можливо, одного дня педанти це зрозуміють. Або не зрозуміють. Але вона вже не чекала. Вона просто жила. І залишала сліди. На руках,
на одязі, у душі. На тих, хто одного
разу все-таки вирішив зазирнути за двері. Так минало її життя: у пилу, у
рядках, у очікуванні когось, хто не знехтує її хаосом. Вона не знала, чи прийде цей хтось. Але знала точно: якщо прийде — він не буде
педантом. Бо педанти бояться
безладу. А той, хто наважиться увійти,
буде тим, хто втомився від стерильності.
Тим, хто теж залишає сліди й не боїться забруднитися.
Альбіна Діденко, читачка бібліотеки
Немає коментарів:
Дописати коментар