«Моя Полтава - мої роки і спогади» - цикл замальовок про полтавців читачки нашої бібліотеки Оксани Кравченко.
«25 липня останній раз відчинилися двері Виставкової зали по вулиці Чапаєва, а нині Героїв Чорнобильців, де 32 роки вирувало життя найдемократичнішої організації художників краю - творчого товариства «Художник», що працювали при Полтавській обласній організації Українського фонду культури. От про деяких членів товариства я й хочу вам розказати, шановні читачі бібліотеки-філії № 5 МЦБС. Одним з перших художників, із яким я познайомилася у Полтаві був Микола Іванович Смірнов, живописець, фотохудожник, не лише член ТТ «Художник», а один із його фундаторів. Його майстерня тоді знаходилася у китайському дворику, коли я вперше переступила її поріг. Потім я була в майстерні на території парку «Перемога», на вулиці Монастирській… Микола Іванович - добра, світла і щира, чуйна людина, який і в 60 років не втратив дитячого погляду на життя і віру в людей та добро. А ще - сором’язлива і дуже порядна людина - мій вірний і надійний друг, наставник у образотворчому мистецтві, один із вчителів життя. Скільки разів я хотіла про нього написати, коли стала журналісткою, а він відмовляв мені… Микола Іванович любив Полтаву, вона стала його натхненням і порятунком. Не можу сьогодні пригадати місця, якого б він не намалював у обласному центрі. Найбільше полюбляв писати Хрестовоздвиженський монастир, пам`ятку архітектури козацького бароко. Малював його у різні пори року, з різних кутів зору на папері і картоні, полотні і бересті. Однаково легко і красиво виходило у цього майстра пензля. Був прекрасним копіювальником творів художників-передвижників, українських живописців-реалістів другої половини ХХ століття. Створював такі копії картин, що митці Полтави не могли відрізнити їх від оригіналів. А портрети жінок у нього виходили особливі, бо він обожнював полтавок. Але мав одну особливість...
що вирізняла його з-поміж портретистів краю. Живописець спочатку малював ню, а вже потім одягав жінку на картині. Всіх жінок робив красунями на портретах.
Він дивовижно чутливо ставився до природи, розумів її та шанував. І мене, художника-аматора, навчав цьому. Микола Іванович знав усі місцинки Полтави та околиць і відкривав мені. Одного разу влітку ми пішли пішки до Копилянського моста, тоді ще не було мікрорайону Левади, там, де нині висотки, росли бур`яни. Микола Іванович попереджав мене, проте все одно стало несподіваним те, що приховували зарості очерету. Я побачила майданчик для літака і сам приватний літачок. Наприкінці ХХ століття це було дивним. Нині, коли берега нашої річки Ворскли викупляють ділки, це здається такою дрібничкою… Ми йшли через зарості очерету, щоб побачити наш український лотос. Символ наших річок — латаття біле вважається індикатором чистоти води: воно не росте у забруднених водоймах. «За квітами білої лілії, як називають цю водяну рослину в народі, ще Карл Лінней у XVIII столітті визначав час доби. Квітка лілії — дуже чутливий барометр: вона розкривається о шостій годині ранку і закривається о вісімнадцятій», - розповідав Микола Іванович, доки дісталися до місця призначення. Микола Іванович показав мені білі лілеї. До тієї днини я бачила їх лише на картинках та по телевізору. Зайшовши у воду по пояс, зірвав три… Тоді ми провели фотосесію під мостом. Завдяки тим фотографіям я можу назвати точну дату. Це було 17 червня 1999 року. А на зворотному шляху, він командував: «Ти чого несеш у руці квіти?! Дивись, спостерігай, запам’ятовуй!» У нього ж була фотографічна пам'ять. Оте латаття він малював декілька тижнів по пам`яті, бо квіти я забрала собі і подарувала потім іншому живописцю. У мене теж була своя серія живописних мініатюр із отим лататтям і другий художник Микола Підгорний намалював пейзаж із ним.
Микола Іванович трагічно загинув на Свято Трійці у 2002 році. Офіційна версія звучить так: «Потонув у Ворсклі». Однак, хоча пройшло відтоді 18 років, члени ТТ «Художник» мають свою версію загибелі колеги… Після смерті його постать почала обростати легендами. Сьогодні неможливо перевірити, чи було це насправді, бо немає свідків тих подій. Сам Микола Іванович не розповідав про Світову війну. Ніколи не малював батальних сцен. У роки Великої Вітчизняної війни він жив у Кременчуці. Тоді він співпрацював із підпільниками і допоміг не одному десятку молодих євреїв врятуватися від примусового вивезення до Німеччини, а деяким зберегти життя… На згадку про нього у мене залишилися фотографії, що він зробив отієї сонячної літньої днини, ілюстрації до моїх книг та обкладинки: серіал (5 книг) «Казки, оповідані вночі», «Ксенині вечори», «Моє життя, як сім забутих нот». А ще - його слова: «Дивись, спостерігай, запам’ятовуй!». Адже це заповіт всім художникам Полтави.»
Оксана Кравченко, член НСЖУ, МСПУ
Немає коментарів:
Дописати коментар