Душа товариства

«Моя Полтава - мої роки і спогади» - цикл замальовок про полтавців читачки нашої бібліотеки Оксани Кравченко.       (продовження)

"Саме так одним словом можна охарактеризувати полтавського живописця, науковця, педагога, фотохудожника та мандрівника Леоніда Колєснікова. Я познайомилася із ним наприкінці 80-х років  у майстерні у китайському дворику, де він працював разом із Миколою Івановичем Смірновим. Із першої хвилини до цього  розумного та красивого  чоловіка виникла симпатія і ось вже понад 30 років ми товаришуємо. А вперше почула його виступ  у Художньому музеї щe в  80-ті роки ХХ століття, тоді він знаходився в особняку біля пам`ятника Петру 1, на лекції, що  проводив Леонід Колєсніков  для Полтавського товариства Реріхівців. Падав невеличкий сніжок. Білий особняк і берізка, а в середині -  білі сходи, колони, стіни… Таке святкове і вишукане. На стінах - реалістичні полотна старих майстрів, яких я більше ніколи не бачила у новому приміщенні. Це був мій перший візит до художнього музею. 

У 80-ті роки  минулого століття, разом із перебудовою у людей прокинувся інтерес до таємного, невідомого. У Полтаві дуже цікавилися  езотерикою  та окультизмом,  до того ж це робили  люди різного віку, фаху. Тільки-но почала з`являтися література, її передруковували на друкарській машинці під копірку, зачитували до дірок. Мені було простіше, бо у бібліотеці, де працювала бібліографом, в товстих журналах дещо в стислому вигляді друкували,  і я перечитала усі ті новинки…

Лекція у музеї вже розпочалася, коли ми піднялися до зали на другому поверсі.  Мова йшла про родину Реріхів, країну Шамбалу. Микола Реріх  стверджував у книзі «Серце Азії» (1931 р.), що Шамбала, розташована в Тибеті, є місцем, звідки походять індійські духовні вчення, зокрема веди. Він протиставляв Шамбалу офіційному центру буддизму в Лхасі, передбачаючи, що Лхаса незабаром буде спустошена. Шамбала у викладі Реріха оточена восьма горами, подібно до квітки. Шамбала - це місце зосередження «сили Шамбали» чи інакше «космічного вогню». Ця сила може використовуватися як для добра, так і для зла. На лекції сиділи здебільшого люди зрілого віку. Одна сива бабуся, котрій на вигляд було 70 років, поцікавилася¸ як туди потрапити. Леонід Олегович дуже детально і серйозно розповідав про подорож потягом, автобусом до Алтаю, немов туди так просто дістатися… Це мене, тоді молоду бібліотекарку, дуже розсмішило. А шанобливе ставлення до слухачів потішило. Доповідача, завдяки цьому, хоча не знала прізвища, запам’ятала. І коли зайшла у майстерню двох полтавських митців, через багато років, то відразу згадала той зимовий день, сніг на вулицях і освітлену залу музею, де він виступав. А ще розповідь професіонала, пересипану легендами, цікавинками із особистих подорожей на Алтай, а вони були щороку влітку, бо Полтава й Алтай переплелися у житті нашого земляка нероздільно. Знайшли відгук вони і в творчості, науковий роботі  Леоніда Олеговича. 

Сьогодні немає газети Полтави, де б я не написала про нього за ці десятиріччя. Написала і у 4-х моїх книгах (3 видані). У цьому чоловіку поєднався розум філософа, титанічна працездатність, казкове багатство фантазії. І все це збагачують численні подорожі світами. Він побував майже на всіх континентах, вивчаючи історію, культуру та мистецтво тих країн, де доводилося подорожувати, а ще завжди цікавиться зв’язками з Україною, Полтавою. Сьогодні немає в Полтаві митця, який би подорожував стільки, скільки Леонід Олегович, часто зі своєю донькою Оксаною, професійним психологом. Підсумком кожної  такої поїздки стають його виставки, зустрічі з читачами. Його талант оповідача важко недооцінити, бо перед нами художник і педагог у одному флаконі. І те, що для митців архі складно виступати на публіку, вони лякаються, хвилюються, забувають домашні заготовки, то для нього просто і легко. Це рідкість не лише у Полтаві, а й у нашому краї. Не секрет, що багато журналістів Полтави теж не вміють виступати на велику  і середню аудиторію, хоча аси своєї справи. Він - душа кожного товариства, колективу, зібрання. Він  найдотепніший і найцікавіший оповідач Полтави і Полтавщини.

Леонід Олегович нині малює олійними фарбами, пастеллю й аквареллю. Його романтичні пейзажі Полтави різних пір року знаходять відгук у серцях не одного покоління полтавців і гостей нашого міста. Карантин вніс свої корективи у плани цього мандрівника, проте він оптиміст і сподівається на швидке закінчення карантину, щоб знову подорожувати і відкривати нове і незвідане. А нам залишається дочекатися нових вражень і картин нашого талановитого сучасника."

Оксана Кравченко член НСЖУ, МСПУ