Ущухла буря, вітер стих,
Заграло сонця коліщатко
В родині Воронів старих
Знайшлося біле пташенятко.
Та тиха радість не прийшла…
Гадали мама з татком:
«Чи кара Божа в дім зайшла?
Чому у нас таке дитятко?»
Зростає юнка на привіллі,
Серед подруг метка, красива,
Їй до вподоби навіть кволі,
До інших зовсім не спесива.
Прийшла пора, кохати час!
Таке Білявка всім сказала:
«О милі друзі, не до вас,
Бо тільки з Соколом літала б…»
«Навчу тебе я полювати,» -
Він вихвалявся їй на гріх, -
«Добро своє будем плекати,
А їсти гниль? Це просто сміх!»
Стара Ворона їй сказала:
«Яка ж дурна твоя мета!
Свого життя ти не пізнала
Любов твоя зовсім не та!
Усі ми рівні: чорні й білі,
І жити треба з почуттям,
Ти покажи себе на ділі,
І віднайди свій сенс буття.»
Зоя Пантелейчук, читачка бібліотеки
Немає коментарів:
Дописати коментар