Відродження давніх ремесел

Ми продовжуємо розповідь про таланти Полтавщини у циклі оповідок Оксани Кравченко «Моя Полтава - мої роки і спогади».

Саме такою шляхетною справою займається в Полтаві протягом десятиліть  Анатолій Фіктянов,  член творчого об`єднання «Живопис», лауреат літературно-мистецької премії ім. Панаса Мирного. Він працює з металом і виготовляє сувеніри в стилі ретро. Я цікавлюся його творчістю багато років  і не перестаю дивуватися світу його захоплень, глибокому вивченню історії, яке передує його роботі з металом. 

Завдяки популярності народного одягу нині підвищилась увага до традиційних оздоб українського жіноцтва. Ювеліри сьогодні, як ніколи раніше, активно цікавляться історичними прикрасами. Сучасні майстри вивчають, переосмислюють та роблять успішні спроби відтворити улюблені прикраси українок минулих століть. Наш земляк - один із них.  На виставці, що відбулася в Полтаві пан Анатолій представив дукачі різних регіонів України. «Дукач - це металева жіноча нагрудна прикраса, яку носили на стрічці або низці намиста. Первинне призначення дукача - відмітний знак, коштовна прикраса, іноді - оберіг. Дукач вдягали на шию поверх намиста і розміщували так, щоб він був на видному місці. Жінки дуже пишалися зазначеною прикрасою, оскільки її наявність свідчила й про певний майновий статус. Разом із іншими прикрасами дукачі передавалися з покоління в покоління. Часто навіть входили до посагу майбутньої нареченої. Не кожна жінка чи дівчина могла собі дозволити розкішний дукач. Були дукачі для бідних - здебільшого з міді. », - розповів художник на вернісажі. - « Виготовляли дукачі здебільшого зі срібних монет різних номіналів. На українських землях дуже популярними були золоті дукати і срібні таляри Австрійської імперії часів правління Марії Терезії. У письмових згадках назва з'являється на межі ХVІ–ХVІІ століть. А традиція носити прикраси з монет сягає ще античних часів».

 Цікаво, що прикрашали себе ними не тільки жінки, а й чоловіки. У Київській Русі носили медальйони-змійовики та монети. Цей звичай зберігається в середовищі шляхти і в період Великого князівства Литовського. Монетам віддавна приписували оберегове значення. Чималою популярністю користувалися також монети-обереги (таляри) XVII–XVIII століть таких німецьких земель, як Мансфельд і Баварія. За часів козацтва серед жінок стають дуже популярними намиста з коралів із золотими монетами, що мали вушка для кріплення або були скручені у рурочку. На межі XVII–XVIII століть на українських землях формуються головні центри золотарства. Це міста Ніжин, Чигирин, села Лівобережної Полтавщини та Черкащини. Саме тоді дукач починають оздоблювати бантом - металевою брошкою, часто прикрашеною різнобарвними камінцями або скельцями. За сюжетом зображень дукачі поділяються на релігійні, побутові та світські. Релігійні прикраси містили в собі біблійні та євангельські сюжетні композиції: створення Єви, гріхопадіння, вигнання з раю, жертвоприношення Авраама, видіння Іакова, Мойсей перед Купиною, заручення Анни, Благовіщення, Трійця, Різдво, Воскресіння… Носіння дукачів релігійного змісту виконувало роль оберегів.

На виставці представлено 20 робіт сучасника, гарно оформлених. У своїх роботах майстер використав такі матеріали: мельхіор, срібло, латунь, мідь та нейзи́льбер (від нім. Neusilber — «нове срібло») — сплав міді та нікелю і  цинку. Інші назви цього сплаву або окремих його різновидів: нікелеве срібло, німецьке срібло. Дивлячись на різноманіття дукачів на цій виставці, можна побачити особливості їх у кожному регіоні. Так, на дукачах волинських наш художник прикрасив  медальйон короною. А найбільш поширені дукачі з медальйонами у формі серця були на Слобожанщині – Харківщині.Також для Полтавщини характерна брошка, що має вигляд пелюсток, які симетрично розходяться від центра. Так що ця персональна виставка стала своєрідним підручником про історію дукачів на Україні.

 Оксана Кравченко, член НСЖУ та МСПУ