Спогади сучасника в книзі «Життя прожити - не поле перейти!..»

Спогади  сучасника в книзі  «Життя прожити - не поле перейти!..»

Цикл нарисів  «Моя Полтава - мої роки і спогади» нашої дописувачки Оксани Кравченко зацікавив читачів і тому  розпочинає 2-й рік свого існування.

Початок  липня запам’ятався полтавцям тим, що  у літературній частині  садиби Володимира Короленка відбулася презентація книги «Життя прожити - не поле перейти!..»   краянина Юрія Чуповського.  Цей автор практично не відомий широкому загалу. Хоча перша  автобіографічна повість «Пробач, Мамо…»  була надрукована  в журналі «Рідний край» Полтавського національного педагогічного університету ім. В. Г. Короленка  ще в  2018 р.  А у 2019 р. видано коштом автора  дві  збірки - «Пробач, мамо…» та «Жизнь моя…», про життя, присвячене небу, адже автор книги був пілотом  1-го класу цивільної авіації ( 1963- 1990 рр.). У 2020 р. побачила світ збірка повістей «Роздуми, спогади.. .». Всі три збірки вийшли у ТОВ «АСМІ». Так автор реалізував свою заповітну мрію. А розпочалося все з того, що пішовши на пенсію, тридцять років тому,  він почав розказувати друзям, однокласникам, знайомим про свої зустрічі із тисячами людей, долі яких переплелися з долею країни, що не існує нині на мапі світу. А останні 5 років став писати і друкувати в книгах те, що озвучував багато літ у  унікальному Клубі «44». Це клуб однокласників пана Юрія, котрі народилися у воєнному 1944 році та є «Діти війни». Дружбі цих людей, яка триває десятиріччями, можна лише по-доброму позаздрити. А от дружба із заслуженим художником України Миколою Підгорним -  ще довше - понад 70 років. Познайомилися хлопчики ще в дитячому садочку, потім навчалися у СШ № 25 і пронесли її через усе життя, хоча пан Юрій  працював не тільки на Україні, а й  у Казахстані, Узбекистані,  Литві, Латвії та Польщі, налітав 10000 годин безаварійного польоту… Микола Васильович, в майстерні якого часто проходили засідання клубу « 44»,  був серед тих однокласників, котрі, незважаючи на спеку,  прийшли у музей підтримати друга-письменника.

У  новій книзі, що надрукована в 2021 р. в ПП «Астрая», вміщено  два твори - роман «Життя прожити - не поле перейти!..»    та повість «Пробач, Мамо…». Я слухала розповідь автора про новий роман і пригадувала  слова із пісні із радянського кінофільму «Службовий роман»  : «Переплутані наші подихи, Перемішані наші сліди.» Справді  ця книга пам`яті дає приклади дивовижних історій людських, котрі закручені крутіше, аніж у пригодницьких творах. 

Нетрадиційно розпочинається збірка, відкриває книгу цитата Мішеля де Монтеня, що записана в 1580 р.,  але не втратила свого значення і нині, де є такі рядки:» … хай мене бачать  у моїй простій, природній і повсякденній подобі, без будь-якої вимушеності чи штучності, адже я зображую не когось там,  а самого себе. Мої вади,  як і весь мій правдивий образ, постануть тут живцем, наскільки це дозволить звичайнісінька добропристойність». Справді, збірка написана  чесно і правдиво від першої особи , просто і легко читається. Хоча в її основі  страшні та болючі життєві історії про людей, обпалених П Світовою війною, які напоєні «вином  сталінських репресій» сповна, але продовжують жити і робити добро. Про ці події полтавці написали немало, але книга «Життя прожити - не поле перейти!..»   помітно вирізняється  серед тих видань. Тут немає вигадки, містики, всі  герої – реальні люди із плоті та крові. Автор змальовує їх так яскраво, що галерея образів запам`ятовується читачами.

 Композиційно  роман краянина  «Життя прожити - не поле перейти!» нагадує роман російського класика Михайла  Лермонтова «Герой нашого часу». Там він складається з 5 повістей, а тут із  4-х частин. Головну увагу в романі М. Лермонтов приділяє зображенню  “історії людської душі», на розкритті характеру та внутрішнього світу героя, котрий жив в  30-е роки XIX століття, а у нашого сучасника - це 40 - 60-ті роки ХХ століття. Там відсутність суспільних ідеалів, відсторонення дворянської інтелігенції  від суспільно-політичного життя, а тут непросто відсторонення, а примусова депортація народів , ГУЛАГИ… Як і  у  Михайла Лермонтова, так і в Юрія Чуповського це не зібрання декількох творів, а роман, де один головний герой і одна основна ідея. Людина й доля, людина і її призначення, мета й зміст людського життя, можливості особистості і їхня реалізація, воля й необхідність — всі ці питання одержують у романах росіянина та українця  багатогранне образне втілення. Хоча в образі Печоріна проступають риси романтичного героя, перед нами не виняткова, у своїй грандіозності особистість, а «герой часу», наділений типовими психологічними рисами людини своєї епохи й свого соціального кола. А в повісті полтавця головний герой - він -  молодий льотчик, який  після закінчення Кременчуцького льотного училища Цивільної авіації потрапляє в Казахстан, у маленьке місто Аральськ, де мав жити у спартанських умовах. Але доля розпорядилася інакше… Про людей, котрі його оточували там,  у яких квартирував , та їх життя і йде розповідь у книзі у 4-х частинах – повістях, із яких складається роман.  

У «Післямові» до роману  земляк зізнається «… так і кортить дослідити становлення особистості людини та її світогляду. Чудово розумію, що це практично нездійсненне, кожна людина - то всесвіт, який нам не дано пізнати.». 

Повість «Пробач, Мамо…» присвячена світлій пам`яті матері автора Наталії Хаїмовни Чуповської.  Він  щиро сповідується про клопіт, який завдавав мамі. 

«Зовсім інша справа, коли ти роздивляєшся фото як учасник зафіксованих подій. Твоє око фіксує зображення. І повз тебе миттєво спрямовує його в ту ділянку мозку, яка зразу оживляє твою пам'ять. Раптом виринуть почуття, якими ти був  охоплений на момент зйомки, можуть згадатись навіть запахи, які оточували тебе в той час. І лавина споминів охопить твою свідомість, ти надовго застигаєш зі знімком в руках, і розумієш  - це шматочок, мить твого, саме твого життя. І нікому не дано дізнатися тих емоцій, якими жив ти на той час.».

Оксана Кравченко, член НСЖУ, МСПУ