Покровителька весіль

Нині, як і багато століть тому, народні традиції та звичаї є одними з головних чинників відродження українського народу, його національної свідомості та людської гідності, адже в цих життєдайних джерелах  - душа народу. Кожний з нас є спадкоємцем великої скарбниці народної культури, продовжувачем її традицій та звичаїв.

Неповторні традиції України завжди привертали увагу своїм багатим розмаїттям та винятковістю. Звичайно, це не обійшло й українське весілля. 

Освячена Богом і людьми, пронизана фольклором, заквітчана барвінком, найпишніша з народних епопей має унікальну формулу, в якій органічно поєднались усмішки щастя і сльози смутку. Цілий тиждень тривало знакове свято у житті закоханих. Кожен день цього дійства мав особливе значення, адже на виплеканих столітніми віруваннями автентичних звичаях народжувалася нова сім’я.

Здавна в народі покровителькою жіночої долі вважалася Свята Покрова. Адже саме о цій порі, де є дівка на виданні, чекали дорогих гостей – сватів. Тому й казали: «Покрова накриє траву листом, землю – снігом, воду -  льодом, а дівку – вінчальним вінком!». Ось чому дівчата, що конче прагнули вийти заміж, благали: «Свята Мати Покрівонько, покрий мені голівоньку – хоч не хусткою, то ганчіркою, аби не зосталася дівкою!»

Ну, а сватанню, оглядинам, зарученню і весіллю передували вечорниці.

Бути весіллю чи не бути визначав перший та найважливіший із обрядів – сватання. З досвідченими і шанованими старостами, хлібом та гостинцями хлопець ішов просити руки обраниці. Батьки перед майбутніми сватами хотіли якнайкраще представити свого сина, тому інколи доводилося хитрувати: у сусідів зичили коня, волів або господарський інвентар і начиння. На знак згоди дівчина виносила рушники, якими пов’язувала старостів та вишиту хустину – її віддавала майбутньому чоловікові. Якщо ж на заміжжя не погоджувалася – вручала гарбуза. Посватаному хлопцю вручали букет із барвінку, а дівчині вплітали у косу червоні квітки.  

Згоду на весілля святкували наступного дня після сватання – заручинах. Наречений із дружбою та ріднею рушав до дівчини на застілля, де майбутній тесть із тещею благословляли дітей хлібом і житом. Через декілька днів забаву влаштовували у господі хлопця, де вирішували дати вінчання та весілля, а також важливі фінансові питання, що стосувалися посагу, погоджували на змовинах сучасною мовою «шлюбні угоди». Офіційну частину продовжували святкуванням, на яке запрошували родичів і приятелів.

Весільний старт розпочинали барвінкові обряди. Збирати рослину до лісу ішли із музиками та дружками. З барвінку плели весільний вінок. На Полтавщині плели із штучних квітів і пташиного пір’я, але з-поміж них вплітався вічнозелений барвінок – як символ нескінченного кохання й початку нового життя. Молоду вбирали у вінок, який як оберіг сімейного благополуччя тримали у хаті все життя. «Короновану» дівчину з дружками мати виряджала запрошувати весільних гостей. Прощання наречених з дівоцтвом та парубоцтвом відбувалось у дівич-вечір.

Довгоочікуваний день розпочинався із виряджання наречених, особливо дбали про молоду: співали весільних пісень, прикрашали квітами та стрічками. Але побачити наречену майбутньому чоловікові вдавалося не відразу, неодружені хлопці вимагали викуп за те, що відпускають дівчину. Потім молода пара просила благословення у батьків. Після вінчання мати обсипала молодих цукерками та грошима (монетами).

Традиційно святкували весілля з танцями, співами, розвагами.

Кульмінацією свята був обряд покривання – перехід дівчини у стан жінки. З молодої знімали весільний вінок та покривали голову очіпком. З цього моменту одружена жінка завжди збирала волосся у жмут й запиналася хусткою або вдягала очіпок.

Наступного дня після весілля батьки молодої традиційно запрошували весільних гостей на святковий обід – поправини. Протягом наступного місяця обов’язково збирались на чоловічі посиденьки та сватини – жіночу вечірку в домі молодої. Завершували весільну забаву розхідним борщем.

Хочеться зазначити, що особливе значення на весіллі мав коровай. Важлива місія була в заміжніх жінок, які пекли головний весільний хліб. Запрошували парне число жінок, аби молоді усе життя прожили в парі. Коровайниць прикрашали барвінком, мили руки та зв’язували рушником, аби вони разом місили тісто та виліплювали оздобу. Під час роботи жінки співали весільних пісень. Кожен весільний хліб мав своє призначення: з паляницею йшли свататися, шишками та калачами запрошували на весілля, а коровайницям на знак подяки роздавали голубків. Головний коровай прикрашав весільний стіл, а наприкінці свята його ділили між гостями хрещені батьки молодят.

Наприкінці ХХ – початку ХХІ століть відбувається відродження окремих традицій. Частина молоді бере шлюб у церкві. На святковому столі обовֺ’язково присутній коровай. Частково збереглися обрядові пісні, ігрові елементи, такі як обряд ряження на другий день весілля. Збережена традиція благословення шлюбу батьками, обсипання молодих.

Звичаїв і традицій в українського народу величезна кількість. Чимало з них стали історією, деякі притаманні лише певним регіонам, багато з них актуальні. У бібліотеці-філії №5 ви можете дізнатись багато цікавого про весільні обряди, зокрема нашого регіону.

На полтавській землі і зараз дуже шанують ці традиції. Історики та етнографи Полтавщини працюють над збереженням обрядовості. В селі Великі Будища створено музей українського весілля, в якому відтворена обстановка побуту столітньої давнини. Тут можна не тільки побачити давню весільну церемонію, але й взяти в ній участь.

Весільна обрядовість втілює в собі повагу до батьків, віру у щасливе майбутнє, народний гумор і варта того, щоб зберігатися у народній пам’яті не лише згадкою на світлинах.