«Я не ношу капелюхи, щоб ні перед ким їх не знімати»

Колумбія –  дуже цікава і колоритна. Вона є найбільшою сонячною країною світу, де панує майже вічне літо.

Колумбійці часто смакують каву до якої кладуть шматочки солоного сиру. Так полюбляв робити й відомий письменник Гарбіель Гарсія Маркес, якого шанувальники доброзичливо називали Габо. Твори колумбійця відомі у багатьох країнах світу, а вислови стали заповідями для тисяч людей.

    Його вплив на світову літературу був настільки великим, що видання New York Times назвало роман «Сто років самотності» «першим літературним твором від часу появи Книги Буття, який має бути обов’язковим для цілого людства».

 Задум для першого розділу «Ста років самотності» виник у письменника 1965-го, коли він їхав автомобілем до Акапулько.

Він розвернув автомобіль, повернувся додому і почав писати, зачинившись у кімнаті, випалюючи шість пачок цигарок на день.

Коли він вийшов із цього добровільного ув’язнення через 18 місяців із 1300 сторінками роману, то дізнався, що його родина мала боргів на 12 тисяч доларів. Щоб відіслати рукопис роману «Сто років самотності», Маркесу не вистачало 80 песо. Тоді він заклав міксер і фен своєї дружини Мерседес. Дізнавшись про це, вона сказала: «Не вистачає тільки, щоб роман виявився поганим».

Він став перший колумбійцем,  якого нагородили Нобелівською премією. А сталося це у 1982 році «за романи й оповідання, в яких фантазія і реальність, поєднуючись, відображають життя і конфлікти цілого континенту». У промові під час вручення літературного Нобеля Габо сказав, що кожен письменник несе відповідальність за те, що пише утопію, «де ніхто не зможе вирішувати за інших, як їм вмирати, де любов буде справжньою, а щастя – можливим, і де народи, приречені на сто років самотності, знайдуть, зрештою, право на життя».