Продорвжуємо публікацію матеріалів волонтера Оксани Кравченко із циклу «Моя Полтава – мої роки і спогади».
Вже не один місяць триває проєкт «Про українську культурну спадщину» спільно із бібліотекою № 5 і Полтавським обласним краєзнавчим музеєм ім. В. Кричевського, як один із найкращих моєї авторської програми 2024 року. У липні завідувач відділу етнографії цього закладу культури Марія Пісцова високопрофесійно і з чудовим настроєм провела відеопрезентацію «Взуття у фольклорі, народних звичаях і обрядах Полтавщини» для переселенців та полтавців.
Взуття є невід’ємним доповненням одягу, знаком заможності, матеріального благополуччя, соціального статусу, професійної і локальної належності, символом з різним семантичним забарвленням у звичаях та творчості народу. Матеріали зумовлювали й техніку виготовлення взуття, яке було плетеним, стягнутим і зшитим. Улітку жінки, особливо бідні, ходили переважно босоніж. До плетеного взуття належать личаки та постоли з лика. Із двох способів плетіння цього типу взуття — скісного і прямого — в Україні був поширений прямий, особливо типовий для лісових районів. На виготовлення личаків йшло лико лози, липи, в'яза. Це взуття складалося з плетеної підошви та петель обабіч ступні. На нозі личаки трималися за допомогою мотузки з лика або конопель, яка протягувалася крізь петлі. Личаки були недовговічні, і тому в кожній хаті завжди був запас матеріалу для їх виготовлення. Чимдалі на південь України на зміну плетеному взуттю приходить стягнуте шкіряне, що являло собою дуже давню і зручну загальнослов'янську форму.
Постоли (моршні, ходаки) — типові види стягнутого взуття. Виготовляли їх з одного шматка товстої, але по можливості м'якої коров'ячої або свинячої сиром'ятної шкіри. Залежно від конфігурації носової частини і способу її стягування таке взуття ділиться на тупоносе й гостроносе. Ці форми часто ускладнювалися різними видами додаткового шнурування та шкіряного плетіння. Способи кріплення постолів до ноги, а також характер їх декоративного оформлення мали локальні особливості. На значній території України постоли носили переважно влітку, а у деяких місцевостях (наприклад, на Чернігівщині) — в усі пори року.» За допомогою фольклорних текстів можливо проаналізувати світогляд наших пращурів, наповнений людськими цінностями, знаками-оберегами. Це – вияв внутрішнього мікросвіту українців через слово і обрядодію.
Взуття та його елементи згадуються у прислів’ях і приказках, колискових, потішках, забавлянках, іграх, слугують атрибутом у святах календарної та родинної обрядовості Полтавщини», - сказала пані Марія на заході у читальній залі. – «Батьки «справляли» чоботи своїм дітям, якщо мали статки. Часто віддавали їх підлітками у найми, щоб самі собі заробили на чоботи, а дівчата - й на весь посаг. Різні види чобіт яскраво фігурують у весільному обряді: «Зустрічаючи гостей молодого біля воріт нареченої, свашки співали: Ой, доки ми та стоятимем, Сиру землю та топтатимем, Хромовими чоботами, Золотими підківками» (Диканський повіт). Досить поширеним був звичай дарувати чоботи матері молодої на знак купівлі-продажу нареченої. Зазвичай такі чоботи з ялової шкіри шив майбутній тещі молодий. Чоботи були символом сімейної злагоди, єднання двох родин. Розповідь супроводжувалась фоторядом із зображеннями різновидів взуття з музейної колекції. Це - дерев’яні колодки для виготовлення чоловічого та жіночого взуття, які датуються кін. ХІХ ст.; личаки мотузяні початку ХХ ст. із Зіньківського району; взуття з рогозу; черевики і чоботи зі шкіри. Зокрема, зберігаються обрядові жіночі хромові ботинки, які були пошиті в 1917 році на весілля Марині Василівні Мазур (дівоче прізвище Свириденко), Ст. Мала Перещепина, с. Деркачівка, Ново-Санжарська громада. Зразком традиційного взуття є сап’янові «чорнобривці» ХІХ ст., належали Парасці Теофанівні Гусак з села Лютеньківські Будища Зіньківського району та інші». Дякуємо пані Марії за цікаві зустрічі і місяці плідної співпраці.
Оксана Кравченко, член НСЖУ ТА МСПУ.
Прекрасний спільний проєкт. Треба так продовжувати і восени.
ВідповістиВидалити