Історик, який вірить у відродження України

У Полтаві багато красивих жінок, не випадково ж сюди у ХVIII та ХIХ ст. приїжджали з Москви та Петербургу женихи… Краса молодості не викликає такого здивування, як краса зрілої жінки, коли очі сяють, коли посмішка зачаровує. До таких красивих полтавок належить наша сучасниця Тетяна Демиденко. Я вперше побачила й почула її на лекції з історії України восени 1997 року у Полтавському вечірньому університеті журналістики, де вона  викладала протягом 5 років історію  та етику. Перше, що запам’яталося в аудиторії -  світла посмішка полтавки. Її посмішка — це веселка душі. Якщо підібрати кольорову гаму для привітної посмішки мого педагога, то вийде дивне поєднання фарб, що змінюється в кожному конкретному випадку. Якщо зрівняти таку посмішку із квіткою, то можна побачити безліч ніжних польових квітів, які, дарують людям ніжність, радість, заспокоєння й особливе неземне натхнення. Оце вже істинна посмішка порівнянна з веселкою душі. Добра посмішка Тетяни Демиденнко завжди робить життя радісним, наповнює його особливим духовним змістом. Тетяна Прокіпівна  сповнена чарівності, доброти, чуйності та любові до людей. Роки йдуть, а ота посмішка не зникає з її обличчя.

Тетяна Прокіпівна закінчила Полтавську СШ № 10, історичний факультет Полтавського, тоді іще педагогічного  інституту. А захистила кандидатську дисертацію на тему «Українсько-білоруські зв’язки в сфері художньої культури (70-ті роки ХХ ст.) в Інституті історії НАН України. Сьогодні у неї понад 100 наукових публікацій. За спиною полтавки 39 років праці у Полтавському педагогічному університеті ім. В.Г. Короленка *( 1976-2015 рр.).А ще 2 роки -  в рідній  ЗОШ № 10. 

 Вона настільки закохана в історію, що не розділити це почуття викладача було просто неможливо. Я захопилася ще дужче краєзнавством… Коли ми зустрічаємось, а доля зводила і зводить нас не раз, наприклад, робота в інформаційно-краєзнавчій газеті «Край». Останні роки її редактор Валерій Татарінцев не міг часто відвідувати поштову скриньку по вулиці Зінківській. Мої матеріали залежувалися там. Коли Валерій Стефанович дізнався про це, то знайшов вихід. Він вигадав, щоб я відносила свої матеріали (рукописні) та фото у поштову скриньку  в житловий будинок навпроти ЗОШ №  5. Я це робила справно. Лише у серпні 2020 року , коли зустрілася з Тетяною Демиденко поблизу супермаркету на вулиці Дмитра Коряка, колишній Червоноармійській, де я у будинку 2А прожила 33 роки, педагог розкрила мені таємницю В. Татарінцева, що та скринька була її. 

Вадим Олександрович, чоловік пані Тетяни, редагував мої статті. Чоловік її історик за фахом.  Закінчив школу в селі Пушкарівка у Сумському районі Сумської області. Життя склалося так, що в 90-ті роки там не було вчителів історії і він поїхав у рідне село і викладав. Нині Вадим Олександрович очолює музей «Історії профспілкового руху» в Обласній раді профспілок. Вони виростили двох прекрасних дітей. Син Дмитро, за освітою історик теж, присвятив життя журналістиці.  Дмитро Демиденко працював у журналах. Торік пішов за вічну межу у 44 роки… Донька Ольга працює в обласному управлінні Ощадбанку. Дивлячись на пані Тетяну, згадую слова В. А. Моцарта: «Життя — це посмішка, навіть якщо по обличчю течуть сльози».

 Пані Тетяні ніколи сидіти на лавочці біля будинку, як це,зазвичай, роблять пенсіонерки-бабусі. По-перше, вона активна, сповнена енергії,жінка, яка зупинила старіння, а по-друге, у неї 4 онуків. Двоє магістрантів Данило та Дарина, та двоє третьокласниць Рімма й Олександра. Ох і клопоту з дівчатками, щоб виросли розумними, талановитими. Але цей клопіт приносить радість і видно гарні  результати. Тай полюбляє наша землячка ходити пішки дорогим серцю містом, колись садом...

Зустрічі з нею завжди несподівані та настільки приємно і цікаво спілкуватися, що я відчуваю завжди підтримку, отримую нову інформацію. Кожна зустріч з Тетяною Прокопівною  для мене  - це свято. Тетяна Прокопівна вірить, що попереду в України доба відродження, як це було в Х1Х та ХХ ст. Сучасниця мріє та хоче, щоб Україна у сталу добу перейшла, щоб почала відроджуватися  національна економіка, щоб українці жили не позиченим, а власним розумом.

Шановні читачі, якщо ви не звикли посміхатися, то вам потрібно навчитися це робити. Посміхніться прямо зараз! Не бійтеся! Посміхніться ще раз! Це ж не боляче. По суті, вам самим стає від цього краще. Якщо поблизу є дзеркало, посміхніться перед ним, і ви побачите, наскільки краще виглядаєте. Звісно, спочатку ви можете почуватися незручно, але поступово почнете випромінювати упевненість і гідність,

У листопаді цикл «Моя Полтава - мої роки і спогади» буде продовжено. Поговоримо про молоді таланти обласного центру. Отож до зустрічей у циклі «Моя Полтава - мої роки і спогади».

Оксана Кравченко,   член НСЖУ, МСПУ