Людські долі

Моя мама соціальний працівник. Зараз я у відпустці, і допомагаю мамусі з її працею. Спілкування із бабусями, які повинні жалітися на свою долю... не зовсім співпадають фактичності. 

Тому я беру велосипед, сідаю і їду до нашої героїні цієї публікації.

Знайомтеся, бабуня Настя. Повних літ 93. На вигляд молодша, бо обожнює повторювати: "Праця, праця, праця молодить душу та й тіло моє. Ось так, Альбіно. Я не люблю нитиків та нікудишніх».

Тільки но я увійшла в дім, як бабуня моторно маже стіни глиною. Вся заляпана. Але така щаслива. 

Бабуня Настя в 14 років була депортована в Німеччину. Там довелося вже не жити, а виживати, щоб прожити до того віку і залишитися оптимісткою. Праця на заводі була важкою, особливо для дітей. Хліб цінувався. Тому і зараз бабуня не любить всіляке негарне ставлення до хліба. Бабуня з дитинства вірує в душі. Коли я спитала, чи вірите Ви в Бога, вона повідала мені неймовірну історію: "1942 рік. Полтава горіла, села горіли, і вже дійшли до села Горбанівки. Це були добровольці. З німецького штабу. Ми були в хатинці з дівчатами, коли постукали у вікно. Нам сказали, будемо палити. Що маємо при собі, хутчіш виносьте. Та не встигли ми повиносити, як наша армія вже була на шляху. І німців вбили. Ми врятувались. Хата залишилася цілою.

Я тобі так скажу, Альбіно,  не навмисне, але бувало, людям робила поганого, але досі жива і дякувати Богу при своєму розумі. Кожного дня з'їдаю по яблуку і вишні. Вони тримають мене на цьому світі. Йду працювати, не  потрібно воно нікому, навіть мені, але ТРЕБА. СОРОМ БЕРЕ."

Надихає. Коли ми розмовляємо, на душі дуже-дуже затишно. Подобається життєва позиція бабуні:

"Не треба нити. Всім погано. Я живу якось, але не падаю духом.   Ти зрозуміла,  що я кажу, Альбіно?"

А Вам зрозуміло?

Бабуня Настя така чудова. Ну Чудо справжнє. До неї їздили французи, розпитували про саму війну.

Хотіли фільм зняти. Так і досі "знімають".

Публікуючи цю розповідь, мені цікаво бачити світ очима Анастасії Іванівни. Настільки ми всі живемо у своїх проблемах, що не помічаємо суті свого існування. Можливо ця історія когось надихне, так як мене надихають різні люди.

Дива. Диво. Життя справді дивний світ.

Дякую за прочитання.

                                                   Альбіна Діденко