Якщо не вірити в долю…

Шановні читачі  бібліотеки-філії  №5 Полтавської ЦБС, як обіцяла, я продовжую  у жовтні цикл «Моя Полтава - мої роки і спогади». І поговоримо ми про вчителів Полтави. Адже у жовтні ми відзначаємо День працівників освіти України. День вчителя в Україні вважають одним із найулюбленіших професійних свят, які відзначають не тільки діти, а й ті, хто виріс і працює в іншій сфері. Щороку його святкують у першу неділю жовтня. Мої бабуся Галина Омелянівна Бойко та дідусь Олександр Андрійович Кравченко все життя пропрацювали сільськими вчителями на Полтавщині, Донбасі та Буковині. Їх ніхто не вітав із цим святом, бо у Радянському Союзі поздоровляти вчителів офіційно почали з 1980 року. Доземно вклоняюся моїм  рідним і всім вчителям, яких народило і виховало  та забрало буремне ХХ століття.

На зустрічах  у літературній студії «Голос ветерана» я бувала багато разів, не один рік влаштовувала їм виступи у Полтавському військовому інституті зв`язку. Вони, під керівництвом Марини Максименко, учасниці П Світової війни, фронтової медсестри, завжди з радістю виступали перед курсантами, потім і студентами. Ця потужна студія не одне десятиріччя працювала при Полтавському  міському будинку культури. Але коли я стала членом, «помудрішала» і прийняли, то там залишилися лише поети. Старше покоління учасників Великої Вітчизняної війни пішло за вічну межу, зосталися лише діти війни. Я - єдина прозаїк, онука війни. Так, на засідання студії, які відбувалися двічі на місяць, приходили нові люди і всі вони… писали вірші. Якось навесні 2012 року до нас  у кімнату, тоді на 1 поверсі, завітала миловидна жіночка, яка теж писала вірші. Її , за традицією, запросили до слова. Зінаїда Костянтинівна, так звали полтавку, зачитала вірші про квіти. До неї про квіти так ніхто не писав. Це були долі квітів, пов’язані з долями людей, країни… Маленькі , проте із глибоким змістом.

Синяк

Що на пригорку між полями,

За синеву там бачим ми,

Синяк із шерстистими стеблями,

Покрив піщаністі горби.

 

На відстані , ти красень статний,

Такий розкішний і могуч,

Рукою візьмеш - неприємний,

 На дотик -  грубий і колюч.

Бувають люди; добре знаю,

На відстані, немов святі,

А близько глянеш, як навмисно,

Сама лиш грубість без душі.

А за рік Зінаїда Токар очолила літературну студію  »Голос ветерана», замінивши на посту  поетесу Ніну Гриб. Вона керувала студією з 2013 по 2019 рік.

Шановні читачі, можливо я вас розчарую, проте  мова у нас  піде не про засідання і твори літстудійців, не про випуск збірників-альманахів, якими так гордилися члени цієї громадської організації,  а про роль долі в житті нашої сучасниці. У 1982 році я побувала у містечку Виборг. Від кордону з Фінляндією Виборг відділяють лише  27 км залізницею. Ми щодня курсували автобусом до Ленінграду і назад. А екскурсовод, колишній військовий, під час поїздки оповідав цікаві речі, не лише, про те, що було за вікном автобусу, а й про життя взагалі. Тоді я вперше почула від нього такий вислів: «Доля грає людиною, а людина грає на трубі». Ці слова підтвердило моє життя і життя Зінаїди Токар.

Народилася пані Зінаїда у бідній селянській багатодітній  родині, де панували любов і злагода. Тут було особливе ставлення до квітів. Мама Анастасія Андріївна говорила доньці, що все хоче жити. Навіть перед смертю в 90-ті роки ХХ ст. наказувала, щоб та не носила на могилу штучних квітів, щоб квітка прожила і померла своєю смертю, а краще посадила на могилі  багаторічні рослини різних періодів цвітіння.  Анастасія Андріївна була мудрою жінкою, адже 30 років назад радила доньці те, що потім будуть радити всім українцям, однак не всі прислухаються до того…Так і зробила донька в 1994 р., коли мама відійшла за вічну межу. Зінаїда Костянтинівна у одному з віршів написала так: «Не рвіть квітів, не убивайте, Життя одне - не віднімайте. Воно дано їм, як  і нам, Радіти Сонцю і вітрам». У сім`ї фронтовика Зінаїда була найменшою, шостою дитиною. Батько Костянтин Дмитрович  рядовим пройшов усю П Світову війну, був контужений, поранений.  Два старших брати Анатолій та Григорій брали участь у війні, у боях на Курській дузі відбулося їх бойове хрещення. У 1944 році прийшов з війни трикутник від батька, що повертається додому. Дружина і діти так зраділи цій звістці.  А через півроку -  іще один трикутник, тільки написаний чужою рукою… Це писав друг батька, фронтовий побратим про обставини загибелі… Машина, на якій з фронту поверталися 28 бійців додому, була підірвана. У живих залишився один солдат. Товариша батька контузило і він не міг писати, бо втратив пам`ять. Тому так пізно сповістив рідних…

 Маленька школярка Зіна мріяла стати дорослою. Раділа, коли приймали в піонери, а ще більше, коли стала комсомолкою. Це в ХХ ст. був передовий загін молоді. Оте загартування молоді залишилося і досі. Її ровесники, яким виповнилося 14 років, поступали у Ф.З.Н. Це було фабрично-заводське навчання, або в Р.У. - ремісниче училище. Сьогодні таких немає, бо всі їх на початку ХХ1 ст. перейменували у ліцеї. Одягали цих хлопців у гарну форму, так що вони виглядали красенями. У далекі 40-50-ті роки минулого століття люди одягалися бідно, однаково, таких багатіїв, як нині тоді не було. Ці хлопці складали трудові резерви, їм належало відбудовувати зруйновану фашистами рідну Україну. Вони цим гордилися. І нашій сучасниці теж хотілося бути такою. Але доля розпорядилася інакше.

Після закінчення Харківського, тоді іще державного університету ім. В.Н. Каразіна, молодій вчительці російської мови та літератури довелося працювати у Чутівському районі у селі Рябківка. Тут познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком Миколою Григоровичем, вчителем біології і хімії, із яким прожила у шлюбі майже 60 років. Чоловік теж учасник Великої Вітчизняної війни. Він працював у роки війни в колгоспі у  селі Соколівщина  у Диканському районі. Давно вже на мапі  України немає того села і хати , де пройшло фронтове дитинство, а вона йому й досі сниться. Там дуже красиво, є  озера. Молодята разом ходили тюльку ловити на ставок. Навчив чоловік дружину  косити. Зіна викошувала по 8 соток у садку, де жила свекруха. Це тоді була така собі гра для Зінаїди Костянтинівни. І не знала, не гадала як це вміння їй знадобиться в подальшому житті. Проте не будемо поспішати. Родина чоловіка дуже добре поставилася до невістки. До речі, поталанило Зінаїді і зі свекрухою. Єфросинія Кирилівна - чудова жінка. Вона радила сину, щоб не брав багату, бо сама зігнеться і його вгробить…

У 60-ті роки ХХ ст. у Полтавському державному педагогічному інституті, який закінчив чоловік, існувала така практика: 3 курси закінчували студенти й їхали на рік практики в село. У ті роки в селах не вистачало вчителів. Так вирішували цю проблему нестачі педагогічних  кадрів на Полтавщині. Вони одружилися у 1963 році. Їх відправили  на практику у село Байрак Диканського району. Жили у місцевого жителя Іллі Барабаша, який був вдівцем і мешкав у хаті сам.  Він на кобилі возив лікаря на виклики у різні села, як Соколівщину, Одарюківку, Шевщину, адже тоді ніякого транспортного сполучення між селами районів  не існувало. Хата, де довелося жити, погана, шевченківської пори, уся в тріщинах, а господар не ремонтував, бо ніколи було із-за отих поїздок і вдень, і вночі. Одного разу у дві години ночі впала стеля на молодих вчителів за 5 см від голів. Глиба така, що від них би нічого не залишилося. Пил стояв стіною, ледве відхекалися. А Зінаїда тоді носила під серцем первенця Віталія, хоча не знала про це, бо тоді ж УЗІ ще не було в лікарнях. Як же  після такого не вірити в долю?! А вдруге захистила доля, коли народжувала Віталія. Якщо сказати про складні пологи, то це нічого не сказати. Народжувала в Полтаві. Дві доби мучилася у пологовому будинку. Коли прийшов завідувач Роман Іванович, то не могла самостійно народжувати, сили вже не було. Він зробив ручний поворот, адже немовля лежало неправильно - поперек, так би ніколи не народила. Допоміжним засобом був вакуум. Уся  студентська група  чоловіка, а це 30 молодих людей із квітами, пішки через усе місто, прийшла у пологовий будинок по вулиці Турбінній поздоровляти Зінаїду. Співробітники спочатку вирішили, що то іноземна делегація якась, допоки розібралися… Сміялися, раділи молоді люди. А коли повернулися з пологового, тоді почалися проблеми.

Пережили молоді батьки дуже багато через отой вакуум. Він негативно вплинув на здоров`я немовляти. У дитини був тривалий і сильний головний біль. Зінаїда Костянтинівна купала дитину в череді, а свекруха  Єфросинія Кирилівна допомагала виправляти голівку, а то вона -  неприродно-довга була. Єфросинія Кирилівна привітна, добра, мудра жінка. Такі теплі стосунки склалися за  прожиті роки між свекрухою та невісткою, що вмирати прийшла до Миколи Григоровича та Зінаїди Костянтинівни… От таке буває в житті.

У родині пані Зінаїди виросло  двоє синів, із різницею в 7 років. Хоча перші пологи були занадто важкі, проте чоловік  весь час мріяв про… доньку і вона наважилася на другу дитину. Знову на світ з`явився хлопчик. Старший син закінчив Полтавський медичний інститут, коли пішов працювати, то в нього відкрилася язва від ліків. Потрібні були дієтичні яйця. От тут-то і знадобилася наука косіння, якої свого часу навчив  чоловік Микола. У селі Мачухи Зіна найнялася косити траву по 8 соток, а ще потрібно було  її висушити і знести на горище. А за це їй давали свіжі домашні, ще теплі яйця. Так мати врятувала сина. Ця  господиня тримала корову та пару свиней. Отож доводилося найнятій все вичищати. Зінаїда виконувала найбруднішу роботу заради здоров`я сина. А ще збирала насіння льону та заварювала як кисіль і напувала натщесерце. 10 днів курс лікування, що потребував дисципліни, терпіння, а ще напій треба було подавати теплим. До Зінаїди тут працював чоловік, проте хазяйці його косіння не сподобалося, бо він залишав стерню. Як буде другий укіс, то вона заважатиме. От полтавчанка  й замінила місцевого робітника. Молодший син Анатолій  закінчив політехнічний факультет Полтавського  національного педагогічного університету імені Володимира Короленка і нині працює консультантом металовиробів. Родина дружна і красива. Берегині сім`ї Зінаїді Костянтинівні  виповнилося у серпні 80 років. Але це ще не глибока старість, це вік мудрості. Так, Бернард Шоу писав блискучі статті у 90 років. Вираз англійців «перевернути візок з яблуками» означає порушити всі плани, сплутати всі карти. Саме це робить Шоу в фантастичній п'єсі під такою назвою, де у майбутньому казковому королівстві король Магнус йде на конфлікт із лейбористським урядом, причому король, вочевидь розумніший і симпатичніший за своїх міністрів, вирішує теж балотуватися у парламент. Автор трохи схожий на свого короля Магнуса: він зберігає активну життєву позицію до глибокої старості, подорожує з дружиною світом. Коли почалася Друга світова війна, письменнику було вісімдесят три роки, і це не завадило йому виступати  проти війни. Коли говоримо про професіоналізм та милосердя лікарів, то неможна не згадати полтавця Максима Дудченка, 101-літнього професора кафедри внутрішньої медицини № 1 Української медичної стоматологічної академії. Так, що нашій сучасниці є на кого рівнятися. Живіть на повну силу, яскраво і приємно,  Зінаїдо Костянтинівно! Нехай доля і далі буде прихильною до вашої родини і до вас. Тепла, радості і довголіття вам! А про вік забудьте, він потрібен лише для анкет.

                         Оксана Кравченко,  член НСЖУ, МСПУ