Шановні читачі бібліотеки-філії № 5, вітаю з приходом весни. Ми з вами пережили страшну зиму, тепер, сподіваюся, стане легше, бо якась звичка до багаторічного карантину, що попереду, все ж відбулася… Протягом 7 місяців я писала у цикл «Моя Полтава - мої роки і спогади» про людей цього краю. А нині - про мою родину. Мій дідусь Олександр Андрійович та бабуся Галина Омелянівна, сільські вчителі, народилися у цьому губернському місті, їхнє дитинство пройшло у Полтаві, тут знайшли вічний спокій… Ще й досі стоїть на вулиці Монастирській одноповерховий будинок, де жила родина мого дідуся, проте там вже 100 років мешкають чужі люди. По Монастирській дідусь ходив зі своєю бабусею щонеділі на службу у Хрестовоздвиженський монастир. Але розповідь сьогодні піде не про початок ХХ століття, а про його середину. І перенесемося ми з вами, шановні читачі, на Буковину, де останні десятиріччя вчителювали мої предки...
"Відгриміли переможні салюти на честь перемоги над фашизмом. Люди, котрі повернулися з війни, хотіли жити, радіти мирному небу. Проте за рік їх чекало нове випробовування. Малеча чекала навчального року, адже тоді яке це було щастя ходити до школи, бо навчальний рік асоціювався з миром. Того вересня 1946 року Світланка пішла у перший клас. Їй подобалося усе - чорнильниці і пера, якими писали після війни. Я ще застала ці чорнильниці і пера у першому класі. Дуже незручно, скажу я вам, мої дорогі читачі. Шкільних зошитів тоді не було, тож у якості паперу використовували поля старих і пожовклих газет. Але й газет на всі предмети не вистачало. От тоді у хід йшла крейда і вхідні двері в квартиру, що слугували за дошку… Вечорами дівчинка з маленького села Рукшин , що на Буковині, постійно чула розмови батьків-вчителів, що немає грошей... Через це село тече річка Потин, права притока Дністра.
У родині сільських вчителів Кравченків було троє дітей шкільного віку. Олександр Андрійович був директором сільської школи, його дружина Галина Омелянівна – вчителька молодших класів. Двоє старших синів Володя і Боря допомагали матері Галині Омелянівні збирати хворост у лісі. Найменша донечка не знала чим їй допомогти. Одного разу коли повернулася зі школи, то почула як хтось постукав у двері. У далекі сорокові роки двері у селах не зачинялися. По-перше, всі жили бідно, а, по-друге, не було крадіїв… На порозі стояла жінка. Вона тихо привіталася до школярки і запитала: « У вас є кіт?». « Є », - відповіла дівчинка. Незнайомка попрохала продати його. Світланка радісно віддала котика. У руці міцно затиснула п`ять карбованців. Вона не могла вчити уроки, бо весь час дивилася у вікно, очікуючи повернення батьків. Коли ж розповіла про свою продажу і показала гроші, то мати сказала: «Навіщо ти це зробила, Світланко, вони ж з`їдять нашого котика. А за ці гроші нічого неможливо купити, адже буханець хліба коштує сто карбованців». Дівчинка проплакала увесь вечір і ніч. Вранці прийшла у школу вся у сльозах. Вчителька поцікавилася, чому у дівчинки такі червоні від сліз очі. Коли ж дізналася про котика, то полегшено зітхнула, бо в деяких школярів почали вже вмирати родичі…Так Світланка вперше дізналася, що люди їдять хатніх тварин, бо голод…
А через декілька днів вони, всі п`ятеро після уроків, пішли у ліс збирати плоди шипшини. Шипшина вродила гарно тієї осені, от лише дуже колючою була… Ходила вона так багато днів...Те, що зібрали, висипав батько на горище. От ці ягоди і варила мати в компоті, що врятував родину вчителів від голоду. А ще допомогло вижити те, що у школі щодня давали тирбу учням і педагогам.
Ця осінь запам`яталася дівчинці і тим, що вперше побувала з матір`ю на базарі в райцентрі , у місті Хотині. Нині Хотин — одне з найпривабливіших історичних місць в Україні. Неповторні ландшафти, кам'яний мис, на якому височіє замок-красень, та насичена подіями історія. Його історія — це оповідь про війни - перемоги і поразки, що сповнена таємниць і загадок, пов'язаних з великими імперіями і державами та великими її творцями - непересічними людьми з непересічною долею. А тоді, у 1946 році, дівчинку вразило зовсім інше. Вперше у житті вона побачила ляльку, мабуть хтось привіз із війни, як трофей. Лялька мала біле кучеряве волосся і відкривала та закривала оченята. Світланка не могла відвести очей від тієї красуні. «Купи, мамочка», - благала дитина. «Світланочко, не можу. Лялька коштує сто гривень, а нам же треба купити буханку хліба», - пояснювала мати. Всю дорогу додому, а йшли вони сім кілометрів пішки, спочатку полями, ланами, а потім - лісом, дівчинка плакала за лялькою. А наступної днини піонервожата пошила їй зі старої панчохи зайчика. Це була перша й єдина іграшка Світланки в дитинстві, яке так жорстоко вкрала війна…
Пройшли роки і закінчила із відзнакою Світланка семирічну школу у селі Данківці Хотинського району. Тоді у селах були лише семирічки. Перша документальна згадка про село Данківці датується 1656 роком. Розмістилось село у великій улоговині. Навкруги видолини і пагорби, де - не - де переліски , чагарники, що є типовим для слов`янських поселень. Жили і живуть тут хороші, працьовиті нащадки славних земляків своїх, що вписали в біографію Данківців не одну цікаву сторінку.
Різні легенди розповідають про походження назви. Одна твердить, що це мальовниче село було дане комусь, подароване і від кореня - дан - утворилася назва Данківці. Інша розповідає, що тут утримував землі пан Дан, а найманці, що працювали на його полях, створили поселення... Пройшли роки. Світлана закінчила Чернівецький текстильний технікум. А батьки продовжували працювати у сільській школі… Коли народилася я, а тоді давали жінкам лише місяць на догляд за дитиною, мене забрала до себе бабуся Галина Омелянівна Бойко. Мої перші роки, кроки були саме тут. Сюди на мій другий день народження мама привезла величезну коробку. А в ній - лялька з синіми очима, довгим русявим волоссям і в блакитній сукні та капелюшку… У мене в дитинстві були тисячі іграшок, сотні ляльок, завдяки мамі, котра любила мене більше, аніж своє життя.
У 1967 році, коли виїжджали бабуся та дідусь із села жити до середнього сина Бориса у Мінськ, то всі іграшки я подарила моїй першій дитячій подружці Людочці, доньці вчителів – сусідів мого дідуся та бабусі. Ми з нею – однолітки. Наші мами теж. Я тоді вперше побачила як поцінували простих вчителів. На прощання до бабусі та дідуся приходили цілими родинами, не вмістилися всі у дворі, так багато людей завітало тієї погожої днини. Звичайно, краще прощатися у затінку, у садку. Садок цей, на місці пустиря за будинком, посадив мій дідусь Олександр. Але тієї весни на місці садка розпочалося будівництво чайної. Велося активно. Величезні машини, пилюка… До дня від`їзду від садка мого дідуся залишилися лише пеньки, там де росли два десятиріччя сливи, вишні й яблуні.
Дядя Боря, мамин брат, завжди був дуже уважною людиною. Він єдиний із родини Кравченків помітив на даху пугача і розповів моїй мамі, що вже три дні там сидить птах, і показав… Пугач, сова, з одного боку, — провісники смерті, зв’язані з потойбічним світом і нечистою силою, а з другого — уособлення мудрості та знань. У казках про тварин та птахів сови — переважно мудрі та розважливі, а в повір’ях вони лиховісні. Крик сови — своєрідний символ нічної таємничості. Вважалося: якщо пугач (поховавкало, ховавкало, путь – кало) кричить на будинку, то хтось там помре; двір спустіє. Ще з часів Київської Русі існує повір’я: якщо у вікно вдариться сова — невдовзі або дім згорить, або помре його господар. Як стверджують орнітологи, таке уявлення пов’язаве із хатнім сичем. Марновірну людину лякає його крик “хававав”, у якому недовго вчути й “поховав”.
Прощалися односельці з ранку до пізнього вечора. Це було шанування за те, що понад 20 років мої дідусь та бабуся навчали грамоті та людяності дітей мешканців цього буковинського села. Прощалися односельці назавжди. Так і сталося. Більше ніколи ані бабуся, ані дідусь, ані мама й її брат Борис не побували у Данківцях. За декілька років виїхала з села і родина моєї подруги Люди. Вони стали жити у районному центрі, про що давно мріяли. У Хотині Люда закінчила вісім класів. А колишні учні багато десятиріч приїжджали до дідуся та бабусі. Мені дивно було спостерігати, як дорослі чоловіки, жінки про щось радяться зі старенькими дідусем та бабусею. Для кожного вони знаходили потрібні слова… Я роздавала, роздарювала ляльки сусідським дітям, коли мандрували з одного міста до іншого. А таких було чимало в моєму дитинстві. Із Людою я зустрілася через 10 років, коли вона приїхала до Чернівців вступати до педагогічного училища. Вона заночувала у нас у квартирі. Ми не спали усю ту ніч. Я їй показувала свої колекції листівок різних країн, марок, монет, значків, ляльки, які ще не встигла роздарити дітям…
У моєї мами збереглося багато цікавих спогадів про базари в різних містах України, Росії, Білорусії, де вона часто бувала у відрядженнях, а також про базари в інших республіках Радянського Союзу, які відвідала в туристичних поїздках, та найбільше - про київські. Адже Мама закінчила Київський технологічний інститут легкої промисловості, не один рік пропрацювала у столиці України. Із мешканцями села Данківці мама зустрічалася у різних містах України на базарах. Зокрема, на Центральному, у Полтаві в кінці 80-х та на початку 90-х років, коли молоді жительки села продавали восени яблука. Вони розповідали мамі, що в дитинстві залюбки гралися у пустому будинку на горі, поблизу чайної. Там любив гуляти вітер, його щедро умивав водою дощ. А старі жителі Данківців оповідали дітям, що у ньому після Великої Вітчизняної війни проводилися уроки у одному класі на меншій половині, а на більшій - жила працьовита родина вчителів Кравченків, було у них троє талановитих і красивих дітей… Як діти поїхали у Чернівці на навчання у 50-х роках минулого століття, то стареньких переселили на меншу половину. А в більшій жили вчителі та піонервожаті, котрі за розподілом потрапляли до цього села… Щороку навесні буйно квітне шипшина у цьому далекому і рідному краї, яка колись врятувала життя дорогих мені людей.
Р.S. Це оповідання, без згадки про себе, я написала ще в листопаді 2017 року. Тієї днини мою маму в центрі Полтави, на вулиці Шевченка, збила машина. Водій поїхав з міста пригоди посеред білого дня, навіть не поцікався, чи жива жінка похилого віку, збита ним. Мама навіть не побачила номера авто, бо наїхав полтавець зі спини. Тоді все обійшлося синцями, забиттям м`яких тканин. Проте мене це обурило. Я зачитала оповідання мамі, щоб якось втішити. Вона стала першим слухачем твору. Їй сподобалося, що правдиво написане… А через декілька днів послала оповідання та розповідь про пригоду в обласному центрі у республіканський журнал «Соціальний захист», із яким співробітничала тоді. Реакції від редакції видання не дочекалася ані в 2017 році, ані в 2018 році. Сьогодні нікого з моїх рідних, згаданих у творі, немає на цьому світі. Мама пішла за вічну межу останньою 9 березня о дев`ятій вечора дев`ять хвилин 2020 року".
Оксана Кравченко, член НСЖУ і МСПУ
Немає коментарів:
Дописати коментар