Шановні читачі бібліотеки-філії № 5! Щиро вітаю з приходом весни. У березні продовжую цикл «Моя Полтава - мої роки і спогади». Поговоримо про людей і події нинішнього та минулого століть. Шановні читачі, даю вам можливість трохи згадати країну, якої вже немає на мапі світу. Наша подорож у минуле століття розпочинається…
У житті кожної людини є свій меридіан, треба тільки відшукати його: коли хто відшукає, себто знайде свій власний шлях, знайде самого себе...30 жовтня 2020 року Ганні Євдокиміні Лавренко, мешканці села Савинці, що на Миргородщин, виповнилося б 100 років. Проте у 2007 році вона пішла за вічну межу. Щороку син приїздив у село, щоб вклонитися могилі матері. Так було 12 років. Але у 2020 році із-за коронавірусу, коли Полтава опинилася у жовтні в червоному кольорі карантину, а він тривав і в листопаді, не зміг цього зробити.
Село Савинці знаходиться у Миргородському районі у Полтавської області, на правому березі річки Псел. Це звичайне українське село, проте знамените вона стало завдяки радянському кінематографу. У середині 1950-х у селі відбувались зйомки сільських сцен культової радянської стрічки «Максим Перепелиця» (1955 р)
Коли розпочалася Велика Вітчизняна війна, то всю молодь села Савинці забрали на риття окопів. Тоді існувала така практика на Україні. Мого дідуся Олександра Андрійовича теж забрали на риття окопів, де його контузило в перші ж дні війни. Потім все своє життя він страждав, працюючи у школах педагогом і директором, бо оглух на одне вухо. Тоді не було й мови про інвалідність для сільського вчителя …
Спочатку савинцівські дівчата і жінки рили на Україні, потім пішки дісталися у Росію. Невідомо як би склалася доля на війні україночки Ганнусі Марюти з села Савинці. До речі, у цьому селі найпоширеніші два прізвища - Марюта і Лавренко. Однак Мати відомого художника Анатолія Лавренка в 1941 році при ритті окопів потрапила під обстріл німецького бомбардирувальника. Це було під Вяткою в Росії. Вона тоді й незчулася, як ліву руку одірвало вище ліктя. Їй було лише 21 рік. Коли закінчилася війна - 25 років. Молода і вродлива , а за тодішніми мірками стара діва і каліка, адже як не назвати людину без руки чи «інвалідом», чи «з обмеженими можливостями», а рука не виросте, каліка є калікою. А особливо це відчувалося у селі, де жінка працювала обома руками, наче віл, у ті далекі повоєнні роки. Дівчина не замикалася ці роки в собі, не заздрила подругам, не плакала вночі у подушку, навпаки, допомагала безкорисно іншим, багато працювала. Ганна хотіла прожити життя повнокровно, не проїхати в машині повз людей, а йти поруч з ними, бути їм потрібною. Зціпивши зуби, рухалась, жила, змагалась – інколи, відчувала ніби наперекір собі, іншим, усьому світові. Не раз здавалося, що все загинуло, пропало, що її неймовірні зусилля безглузді. Але, зібравши докупи волю, продовжувала двобій за повноцінне життя в рідному селі. І дивувалася: навіщо? Бути не зайвою, а потрібною – яким недосяжним це здавалось у кінці сорокових років! Тепер вона повернулася до людей. Навчилася Ганна чистити картоплю однією рукою…І це був її початок повернення. Ганна дуже сильна духом, міцна, безстрашна, наполеглива, працелюбна дівчина, яка , як і всі її однолітки, мріяла про сім`ю, дітей. Проте роки летіли, а вона залишалася самотньою, бо щороку, наче розмай, було молодих вродливих дівчат… І, нарешті, щастя посміхнулося їй. Посватався фуражир Іван. У 37 років народила первістка Анатолія, а у 40 років - доньку Тетяну. Вона жодної днини не сиділа без роботи. Працювала у селі листоношею. Це нині поштарки мають велосипеди. А тоді пішки за поштою, пішки по хатах. У валізі, не так , як сьогодні, а повно кореспонденції. Тоді велося активно листування, на свята люди вітали одне одного листівками, які також купляли у листоноші. Виписували газети та журнали. Отож роботи поштарці з Савинців вистачало. Доводилося щодня розносити пошту, за будь-якої погоди… А сюди треба додати телеграми, пенсії…Треба пам’ятати, що поштар, особливо у глибинці, не лише розносить газети чи листи, але й певною мірою виконує функції журналіста чи психолога - розкаже новини, зарадить добрим словом. Мінуси її професії - це постійне фізичне навантаження, великі обсяги роботи при малій зарплаті. До неї люди зверталися з будь-якими питаннями, чим могла, тим допомагала односельцям. Без пошти не можна прожити на селі - це листи, газети, кореспонденція, телеграми, посилки… Спробуйте самі в дощ і ожеледицю, а якщо лише одна рука, а валіза така важка, що до землі тягнене… Ганна терпіла, робила, ще й посміхалася односельцям, де тільки оті сили брала, ніхто не знає, не відає. Самотужки, після війни, вишивала однією рукою хрестиком та гладдю, поклавши матерію собі на коліно. Сьогодні в майстерні живописця Анатолія Лавренка зберігаються мамині серветки, рушник, що вишила гладдю, і найдорожче - портрет улюбленого в родині поета - Кобзаря, вишитого хрестиком.
Оксана Кравченко, член НСЖУ і МСПУ
Немає коментарів:
Дописати коментар