Поетеса і педагог, яка знала ціну миру і життю

 Шановні читачі бібліотеки-філіалу №5 МЦБС, продовжую цикл «Моя Полтава - мої роки і спогади». Вже вийшло 23 історії-сповіді, станом на 1 липня 2021 року.  Ми цікавимося історією міста, де живимо, проте, часто-густо, забуваємо, що її творцями є прості люди. От про них я й хочу розповісти Вам у липні 2021 року.    

                                           Оксана Кравченко

Із Лілією Куколенко я познайомилася на одному із свят у Полтавському міському будинку культури, куди мене привела Зінаїда Колишкіна, учасниця ІІ Світової війни і поетеса, член літературної студії «Голос ветерана».  Тому із Лілією Гаврилівною ми зустрічалися систематично, спочатку ще коли вона була членом клубу, потім, коли очолила його. Це гарний організатор і талановита людина, за фахом педагог. 

Доля Лілії Гаврилівни, красивої і статної жінки, тісно переплетена з долею України, зокрема Полтави.. Народилася вона в Полтаві на День Тетяни в період штучного голодомору 1933 року. І померла в цьому ж місті 6 квітня 2021 року…

Життя Лілії Куколенко було смугастим. Перша чверть майже вся складалася з чорних. А чим довше жила, тим світліше ставали ті смуги… Секрет такого перетворення простий - вона любила життя, ніколи не здавалася і боролася, щоб воно було кращим.

Не обійшли її родину сталінські репресії, адже діда радянська влада визнала куркулем. Родина змушена була залишити рідне місто і виїхати до далекої Уфи. Саме там Ліля і пішла у 1 клас . Вона так довго мріяла стати школяркою. Проте насолодитися шкільними роками не змогла, бо розпочалася Велика Вітчизняна війна. 4 роки жахіть назавжди залишилися в пам`яті і все подальше життя Лілія Куколенко розповідала молоді про події ІІ Світової війни. Спочатку це робила як філолог на заняттях в Полтавському фаховому коледжі нафти і газу Полтавського національного технічного університету, потім , як член і, згодом, голова Міського клубу ветеранів війни і праці , також і у своїх поезіях та малій прозі. Все життя прожила у злагоді з чоловіком Іваном Антоновичем, разом виростили і виховали доньку, що живе нині в Уфі, та сина, котрий мешкає в Полтаві зі своєю сім`єю.

Вже будучи немолодою людиною вона не відпочивала, а неспокійна жінка жила активним життям цієї міської організації, фантазувала ідеями і намагалася всі втілити у життя, а ще цікавилася культурним і літературним, мистецьким життям міста та України. Десятиріччями була активним пропагандистом художньої літератури та читання серед молоді. Вона започаткувала й організувала постійні літературні десанти в навчальні заклади обласного центру, де двічі на рік виступали члени літературної студії - «діти війни». Її безцінні поради та консультації членам літстудії «Голос ветерана», до складу якої входила й вона, були завжди слушними і корисними. Саме Лілія Гаврилівна започаткувала при Міському будинку культури, де створено Клуб, літературний салон. Тут проходили заходи, присвячені письменникам - ювілярам класичної художньої літератури світу і сучасним полтавським. Так літстудійці отримали можливість презентувати свої збірки та окремі твори. 

Опікувалася вона й випусками альманаху «Голос ветерана». Саме завдяки її зусиллям в Полтаві багато років проходив учнівський літературний конкурс із патріотичного виховання, де юні літератори міста проявляли свої здібності та знання з історії Полтави і краю. Кращі твори дітей-переможців конкурсу публікувалися на сторінках цього щорічного альманаху, окремим блоком. Завдяки їй вперше на сторінках альманаху опублікували кіносценарій - мій «Гаврош Брестської фортеці». Тут друкувалися не лише художні твори-  поетичні, оповідання-бувальщини, а й спогади «дітей війни» про ІІ Світову війну . Як вона переживала, журилася, коли перестала влада Полтави виділяти кошти на це унікальне на теренах України видання… До речі, воно не раз перемагало на Загальнонаціональному конкурсі «Українська мова - мова єднання» в Одесі в ХХІ столітті. 

Велику увагу приділяла наша землячка й хоровим колективам, як «Червона гвоздика» і «Пам'ять серця». Так, завдяки Лілії Гаврилівні, «Червона гвоздика» успішно виступала понад 20 років у бібліотеках та навчальних закладах Полтави з тематичними концертами. Лілія Гаврилівна була вчителькою від Бога. Легко знаходила спільну мову з усіма школярами не лише ХХ, а й ХХІ століть. Масові заходи, що проводила роками у школах чи бібліотеках обласного центру завжди перетворювала в невимушене спілкування, де виступали навіть пасивні учні, що дивувало їх педагогів. Лілія Гаврилівна проводила під час них вікторини, інтелектуальні ігри, долучаючи всіх дітлахів.  За такими заходами я із зацікавленням спостерігала у Центральній міській бібліотеці в мікрорайоні «Алмазний». Це була улюблена нею бібліотека. Сьогодні неможливо порахувати скільки десятків заходів, ініційованих Лілією Гаврилівною, відбулося тут. Так, одного разу я побачила, як офіційно розпочавши вечір до Дня міста, потім сучасниця перетворила його на цікаву та легку гру для школярів 7-х класів, що прийшли на цей захід…

 Вона знала ціну миру і життю. Лілія Гаврилівна була борцем завжди.. За свої гроші, розмінявши восьмий десяток, видала одну збірку, де вмістила патріотичні та ліричні поезії й оповідання. Книгу подарувала у всі шкільні бібліотеки та три обласні. Лілія Гаврилівна - остання з могікан у Полтавському міському будинку культури. Із нею пішла епоха самовідданих полтавців, які боролися за духовність, за правду, за моральні чесноти сучасників. 

Оксана Кравченко член НСЖУ, МСПУ