Класика з посмішкою. Джованні Боккаччо

Одна з найкращих легенд із життя Джованні Боккаччо розповідає про кохання Джованні та позашлюбної  дочки короля Роберта -  Марії д’Аквіно.  Боккаччо вперше побачив  красуню  у Великодню суботу в церкві 1336 року. Спогади про це кохання  зігрівали його протягом життя та продовжували жити в написаних творах. Але дослідники творчості стверджують, що це тільки легенда, бо давні джерела, подаючи рясні відомості навіть про незначних представників Анжуйської династії, зовсім не знають Марії д’ Аквіно. Отже, згідно з цими поглядами, виходить, що Марія д ’Аквіно - літературна вигадка.

Таїною оповита також точна дата та місце народження Джованні Боккаччо. Його історики вважають, що. народився майбутній письменник як нешлюбний син флорентійського купця й француженки, яку він спокусив обіцянкою одружитись, але ошукав і покинув. Докладніших відомостей про матір Боккаччо нема. Дехто з біографів говорить, що походила вона з дворянської родини. Невдовзі вона нібито померла з горя, і батько згодом узяв хлопчика до Флоренції.

Але в біографії великого письменника є події, що не викликають сумніву в жодного академіка - це дружба з італійським ліриком і гуманістом Франческо Петраркою. На дев'ять років старший від Боккаччо, визнаний не лише в Італії, але й за її межами, письменник, що стояв на чолі цілого гуманістичного руху, Петрарка був для скромного й щирого Боккаччо учителем, прикладом для наслідування, недосяжним зразком. Джованні звертається до Петрарки в критичні хвилини, шукаючи підтримки, поради, теплого слова.  Дружба Петрарки дуже вплинула на світогляд  Боккаччо, він почав займатися науковими працями і присвятив себе вивченню творчості Данте Аліг’єрі . Помираючи, Петрарка не забув у заповіті й свого друга, відписавши йому 50 золотих флоринів на теплий одяг, щоб той не мерз, сидячи над книгами вночі. Смерть Петрарки була важким ударом для Боккаччо. 

Головним твором Боккаччо, що зробив його відомим на віки, став «Декамерон» - справжній гімн життю та любові. Поштовхом до його написання  стала жахлива, не бачена ні до, ні після епідемія чуми 1348 року. Вона пройшла по всіх країнах Західної Європи, скосила майже половину населення. Боккаччо, який перебував у цей час в Неаполі, чудом уцілів, але втратив безліч рідних і близьких, зокрема батька і молоду мачуху. Загроза, яка нависла над людськими цінностями, спонукала автора з особливою увагою вдивлятися в таке крихке життя. Всупереч віковим середньовічним уявленням, любов для Боккаччо — не гріх, не вимушена необхідність, що забезпечує продовження людського роду, а велике чудо, величезна радість. У його розповідях вона виступає в різних обличчях — то плотська насолода, то глибока відданість і вірність, то повна самовідданість.