Микола Лукаш. Перекладач

«В історії українського художнього перекладу Миколі Лукашеві належить місце особливе, виняткове. Вимовиш оці слова – перекладач, художній переклад, - і мимоволі на думку спадає Микола Лукаш, так, ніби в його імені самі ці терміни персоніфікувалися. Перекладач такого діапазону – рідкісне явище не лише в українській, а й будь-якій іншій літературі»,- так писав про М.Лукаша його старший колега Григорій Кочур.

В фонді бібліотеки-філії є чудова книга Богдана Жолдака «Під зіркою Лукаша». 

В основі її правдиві свідчення, переплетені численними невідомими фактами, дослідженнями й світлинами. Про дитинство майбутнього перекладача згадується, що говорити почав пізно, і батьки думали, що він німий. За різними спогадами, провівши з ромським табором від одного місяця до двох років, хлопчик заговорив. Але спочатку не українською, а ромською. У школі ж вивчив ідиш – за надгробками на цвинтарі та газетами вчителя німецької мови – єврея.

Школу закінчив із відзнакою, успішно вчився на історичному факультеті Київського університету. Навчання перервала війна. 28-річним закінчив Харківський педінститут, викладав іноземні мови, пізніше працював завідувачем відділу поезії журналу «Всесвіт». У 1956-му Микола став членом Спілки письменників України. Кандидатуру Лукаша тричі номінували на здобуття Шевченківської премії, але жодної він не отримав. 

За спогадами товаришів дивакуватий чоловік був Микола: пальта ніколи не мав, ходив у старому піджаку, теплому светрі та кашне. Його часто можна було побачити серед азартних гравців у Маріїнському парку. Найулюбленішими заняттями була гра на більярді та доміно. Навіть коли емоції зашпилювали, лаявся вишуканою українською лайкою, а ще любив скандувати “Київ!” на стадіоні “Динамо”. Отримавши однокімнатну квартиру, переїхав із комуналки в свої “апартаменти”. Меблів не було, навіть газову плиту викинув, щоби звільнити місце для книжок. Двічі на місяць ходив на обіди до “Інтуристу”, але не стільки для того, щоби поїсти, а поговорити з іноземцями. Невтомна праця перекладача принесла понад 1 000 адаптованих творів світової класики, більше 100 авторів, понад 20 мов. А от телефону свого Микола запам’ятати не міг, завжди відповідав: “Не знаю, я собі не телефоную”.

У березні 1973-го, одразу після засудження Івана Дзюби за книгу «Націоналізм чи русифікація?» перекладач звернувся з листом до голови президії Верховної Ради УРСР: «У зв’язку з тим, що я, нижчепідписаний, цілком поділяю погляди літератора Дзюби Івана Михайловича, прошу ласкаво дозволити мені відбути замість вищеназваного Дзюби І. М. визначене йому судом покарання (5 років концтабору та 5 років спец поселення». За це його вигнали з СПУ.

20 років інтелектуал не міг друкуватися, не мав стабільного заробітку. Цей метод «приборкати вимушеним жебрацтвом» поліглот називав «злукашінням», до якого вдається кожен режим. Два десятиліття ерудит світової слави носив на барахолку безцінні книжки, ходив голодним. Нерідко його «випадково» зустрічав Григорій Кочур, запрошував почаркувати та поїсти.