Продовжуємо публікацію нарисів, кореспонденцій та репортажів волонтера Оксани Кравченко із багаторічного циклу «Моя Полтава – мої роки і спогади».
18 травня побували на Павленках у рамках проєкту «Цікавинки і новинки стародавнього міста», завдяки Світлані Капко, науковому співробітнику наукової бібліотеки Полтавського обласного краєзнавчого музею імені Василя Кричевського. Екскурсоводом нашої пішохідної мандрівки був Леонід Булава, кандидат географічних наук, краєзнавець, літератор.
Нині Павленками називають значну територію, яка ще кілька десятків років тому була передмістям Полтави. У XVII столітті район був селом, яке належало представникам козацької старшини Павленкам. Можливо, прізвище козаків з`явилося від пращура Павла, що, вочевидь, зажив за невідомих нам причин гарної слави. У другій половині XVII століття у вищезгаданому селі на околиці Полтави порядкували Грицько Павленко (заможний козак) із братами, та бургомістр Максим Павленко. На цей час у Павленках проживало 973 господарів та 71 підсусідок (так називали збіднілих селян, які жили у чужих хатинах). Село входило до складу Полтавської міської сотні Полтавського Полку разом із селами Будища, Жуки, Патлаївка, Яківці. Леонід Михайлович розповів, що До 30-х років XIX століття межі міста сягали Сінної площі. Павленки ж були за містом. Вони тяглися від нинішнього ПУСКУ до площі імені Зигіна. Павленки поділені на Ближні (приблизно від Сінної площі до Тарапуньки) та Дальні (все, що розташувалося за річкою). Перші Павленки увійшли в межі Полтави у ХІХ столітті, то другі лишалися далекою околицею ледь не до ХХ століття. Літні люди в ХХ столітті пам`ятали місцевість за площею імені Зигіна напівпорожньою, із критими очеретом хатинами. Про такі хатки в Полтаві розповідала і моя бабуся Галина Омелянівна в 70-х роках ХХ століття.
Леонід Булава нагадав, що Павленки відомі також талановитими людьми, котрі жили й працювали тут. Серед видатних представників Павленок — поміщик П. Тарнавський, георгіївський кавалер, учасник війни 1812 року та засновник Полтавської школи садівництва і городництва І. Гуссон. У мальовничому селі проживали: художники-передвижники Г. Мясоєдов та М. Ярошенко, а ще художник І. Репін та скульптор-передвижник Л. Позен. Сьогодні переселенці із Харкова та Лисичанська, Краматорська, Чернігова та Сум, Запоріжжя, Києва, завдяки низці проєктів 2022 року моєї авторської програми, знають Леоніда Позена, як автора пам'ятника Івану Котляревському (відкритий в 1903 році) і пам'ятника Миколі Гоголю (виконаний в 1913 році, встановлений у 1934) у Полтаві. А ще він зробив для Полтавської школи імені Івана Котляревського скульптурне погруддя українського письменника. Був у дружніх стосунках з художниками Василем Волковим, Іваном Зайцевим, Григорієм Мясоєдовим. Тут жив письменник Іван Бунін, котрий у «Щоденниках» залишив записи про Павленки. А лікар Ц. Жеглинський побудував на Павленках цілу амбулаторію, де безкоштовно лікував бідняків, як це робив один з найвидатніших хірургів XIX століття – Микола Скліфосовський у Яківцях.
У 1850-х роках Іван Гуссон став власником земельної ділянки на північно-східній околиці передмістя Павленки як орендар, а пізніше придбав її у власність. Ця територія отримала назву «Сад Гуссона». Журнал «Основа» за 1861 рік писав: «6 (18) мая 1861 года в Полтаве на память о Шевченко посажен дуб (над дорогою в саду И. Н. Гуссона). Дуб этот будет огражден железной решеткой, на медной дощечке будут вырезаны стихи: «Твоя дума, твоя пісня не вмре, не загине». На дошці нині немає такого напису, однак таке співчутливе ставлення цього садівника до українського національного руху зумовило припущення краєзнавців Полтави, що Гуссон, можливо, не німець за національністю (чех?), і таким чином демонстрував підтримку народів, культуру яких пригнічували в усіх європейських імперіях. Біля цього дуба до нас приєдналася кагорта місцевих жителів, серед яких і нащадки поета-неокласика Миколи Зерова, нашого земляка, уродженця Зінькова А ще підійшов Артур Ароян, педагог і науковець, фотохудожник і краєзнавець, який продовжив екскурсію. Наступна згадка про садове підприємство Івана Гуссона з’явилося через 30 років, коли полтавське губернське земство розглядало питання про придбання земельної ділянки з метою створення Полтавської нижчої школи садівництва й городництва. Після пошуків ділянки й дискусій вибір зупинили на старому тоді вже саду Гуссона. Цю ділянку площею 17 десятин 1800 кв. сажень (біля 19 га) у 1891 році придбали за 11 533 рублі. Ділянка розташовувалася по обох схилах Чамариного яру, на дні якого протікає річка Тарапунька. Цю школу відкрили в 1895 р., після спорудження будинків для забезпечення теоретичної і практичної підготовки молодших садівників (з 1919 р. школа стала технікумом, який зараз є коледжем - філією аграрного університету). Побували ми і поблизу дуба Свободи, до якого підійти нині неможливо, із-за молодих кленів, що розрослися навколо нього. У Павленках побачили таке ж варварство місцевих жителів у ХХІ столітті, яке вчинили на початку ХХ століття яківчанські мешканці. Яківчан якось можна зрозуміти, адже вони були колишніми кріпаками, малограмотними, а то й взагалі неграмотними, а ще тоді — суцільна бідність. А тут скрізь побудували сучасні «круті» котеджі на 3-4 поверхи, де у кожному є телевізор, комп`ютер, інтернет, а в середині цих людей — дикунство та невігластво, немов ще й досі мешкають у печерах. Сумно від усвідомлення, що це мої сучасники та краяни.
Екскурсія запам`яталася всім переселенцям та полтавцям, котрі до неї приєдналися.
Оксана Кравченко член НСЖУ та МСПУ
Немає коментарів:
Дописати коментар