«Тільки малоросіянки та парижанки вміють одягатися зі смаком!»

Продовжуємо публікацію матеріалів волонтера Оксани Кравченко із багаторічного циклу «Моя Полтава – мої роки і спогади». Розмова піде про український костюм наших предків. Це 297 матеріал.

Це була остання зустріч в флігелі  Полтавського обласного краєзнавчого музею імені Василя Кричевського для переселенців із Лисичанська та Лазової цього літа у рамках проєкта «Подорож самопізнання». Для нас Катерина Штепа, науковий співробітник відділу етнографії, підготувала виставку із своїх родинних предметів одягу минулого століття та розповіла про особливості українського костюму в різних регіонах України та районах Полтавщини, а ще про відмінності української вишивки в Хоролі, Гадячі та Решетилівці.

«Остаточно особливості українського національного одягу окреслилися за часів Запорізької Січі. Саме тоді з’явилися певні критерії, за якими кожен елемент одягу свідчив про приналежність людини до певної верстви населення: духовенства, козацької старшини, селянина тощо. У той же час стали чіткішими і регіональні відмінності одягу українців», - поділилася пані Катерина на відеопрезентації. Про красу та самобутність українського одягу дуже точно сказав художник Ілля Рєпін, порівнявши українок з парижанками: “Тільки малоросіянки та парижанки вміють одягатися зі смаком! Ви не повірите, як чарівно одягаються дівчата, парубки теж спритно: ... це дійсно народний, зручний і граціозний костюм. А які дукати, моністи, головні убори, квіти! А які обличчя! А яка мова! Просто краса, краса і краса!”

Сорочка — найдавніший елемент українського народного вбрання, тому вона й виступала єдиним видом натільного одягу майже до початку ХХ століття. Сорочка мала багато варіантів крою та оздоблення. Залежно від варіантів крою можна виділити основні типи сорочок, що побутували в Україні: тунікоподібна, з плечовими вставками, із суцільно кроєним рукавом та на кокетці. Виготовлялася вона переважно з полотна або сукна, відповідно до призначення чи матеріальних можливостей родини. Регіональну приналежність, вікові особливості власника сорочки, а також його сімейний стан визначали вишиті орнаменти, які наносили різноманітними методами. Розповіла пані Катерина про поясний, чи, інакше стегновий одяг. Це ті елементи народного костюму, які носилися на нижній частині тіла. Одягали його просто поверх сорочки. Для жінок це були запаска, фартух, плахта. Система назв жіночого поясного одягу дуже яскрава: це і щорц (смугаста спідниця, поширена на Львівщині), і кабат (Лемківщина), і “мальованка”… В основній масі нагрудний одяг представляли безрукавки: “керсетки”, “кептари”, “лейбики”. Єдиним різновидом нагрудного одягу з рукавом була юпка. Сучасні українці часто плутають цей елемент зі спідницею, вважаючи, що назва перегукується з російськомовним “юбка”, або й взагалі походить від нього. Насправді це звичайнісінька за кроєм безрукавка, до якої пришиті рукава. Залежно від крою, верхній одяг поділяли на прямий і приталений.

Обов’язковими для українців були пояси і головні убори. Навіть взуття не мало такого поширення та ідейно-смислового навантаження, як названі вище аксесуари. За жіночим головним убором найчастіше визначали як статки родини, її соціальний статус, так і вік власниці. Тут просто-таки величезна за кількістю добірка назв і різновидів. Насамперед, це очіпок, хустина, вінок, кептур. Переселенці із Харкова, Лисичанська, Краматорська вдячні пані Катерині, котра протягом 2-х років проводить заходи по популяризації культури та звичаїв, декоративно-ужиткового мистецтва Полтавщини.

Оксана Кравченко член НСЖУ та МСПУ