Про Українське весілля

Продовжуємо публікацію матеріалів нашого постійного дописувача Оксани Кравченко, волонтера із циклу «Моя Полтава – мої роки і спогади».

Продовжуєтья робота спільного культурно-мистецького проєкту «Про українську культурну спадщину», яка поєднала науковців краєзнавчого музею та бібліотекарів бібліотеки №5  у моїй програмі, розрахованій на переселенців і полтавців. 16 лютого відбувся захід, який майстерно провела Катерина Штепа, науковий співробітник Полтавського обласного краєзнавчого музею іменні Василя Кричевського,  про українське весілля.

Про весілля у кожного своє уявлення. «Українське весілля є однією з ранніх пам'яток української етнографії і фольклористики», -  сказала пані Катерина на початку відеопрезентації. – «Весілля ніколи не відбувалося за один день, переважно тиждень. Це був комплекс святкувань, який складався з передвесільних обрядів, самого весілля та післявесільних ритуалів».

У минулих століттях знайомство відбувалось під час вулиць, вечорниць, толок та різноманітних гулянь. Найчастіше хлопець та дівчина були з одного села (часто навіть знались-товаришували з дитинства) чи навіть одного «кутка». На цих «вечірках» молодь спілкувалась, співала пісень, займалась домашніми справами: дівчата пряли та вишивали, хлопці лагодили сітки та упряжу.

Якщо дівчина та хлопець були одне одному до душі, то могли домовитись про дату, коли хлопець засилатиме сватів. ІЦе було особливе дійство з своїми традиціями. Свататись не можна було в середу та п’ятницу (пісні дні) та у травні – все життя будуть «маятись». Найчастіше сватались на Мясниці та від Великодня до Трійці. Хлопець разом з старостами йшов у дім дівчини (якщо не було попередньої змови та впевненості в результаті, йшли коли вже сонце сяде – щоб не світити гарбузом як відмовлять). Свати в хаті не повинні буди сідати (Якщо сват сяде, то і діти потім у молодих пізно на ноги встануть), пити чи їсти (Якщо пити погодиться, то і діти п’яницями виростуть. Якщо умовлять поїсти, то і діти обжерливістю страждати будуть) доки не дійдуть згоди. Після сватання батьки домовлялись про оглядини молодої та визначали день відвідин хати жениха (адже частіше дівчина йшла в невістки і батьки мали бути впевнені, що віддають дитину в хорошу родину). Була ще й добре знана з книжок традиція, коли злочинця, засудженого до страти, могли помилувати, якщо котрась із дівчат висловлювала бажання взяти його за чоловіка.

Після оглядин господарства жениха справляли заручини – обрядове закріплення згоди на шлюб. На заручини до хати молодої молодий приходив з батьками та родичами. Всі сідали до столу, молодих виводили на посад. Старший староста накривав рушником хліб, клав на нього руку дівчини, згори — руку хлопця і перев'язував їх рушником. Після цього ритуалу молода перев'язувала старостів рушниками, а всіх присутніх обдаровувала хустками, полотном або сорочками. Потім починалося урочисте благословення молодих їх батьками. Батьки сідали на лаву, застелену кожухом, а староста підводив до них молодих за хустку: один кінець він тримав сам, а два інших — молоді. Батьки хлібом-сіллю тричі благословляли наречених, а молоді, стояли на рушнику та тричі вклонялися їм, приймаючи благословення. По закінченні родичі обмінювалися подарунками, обдаровували наречених. На ознаку того, що дівчина й хлопець засватані, вони обмінювалися перстнями та отримували певні атрибути: наречений — барвінкову квітку, наречена — червону стрічку чи квітку.

Традиційно молоді з супроводом з бояр та дружок ходили просити на весілля. Молода в урочистому вбранні, заквітчана, обходила хати зі словами: «Просили вас батьки, і я вас прошу прийти на весілля до нас» та дарувала шишки (традиційна здоба). У кожній хаті вона кланялась всім присутнім (навіть малим дітям). Господарі ж давали дарунки, які збирали дружки, та дрібні гроші на «підківки до чобіток». Якщо в хаті була дівчина, то її просили приєднатись до кортежу. Після запросин гостей на весілля молода з дружками поверталася до свого дому і починала готуватися. Готувалась до приходу молодого з боярами і її родина: робили барикади, щоб свати не могли зайти до хати, готувались до викупу молодої.

Саме весілля можна умовно поділити на кілька частин: вдягання молодих, викуп нареченої, вінчання, забава, покривання молодої та повесільні обряди (комора, митвини, колачини, міни).

Перед тим як йти до церкви, молоді просили у батьків благословення. Ця церемонія проводилася із хлібом-сіллю. На Гуцульщині обряд вінчання називали прощею: молодий і молода тричі обходили довкола столу і просили батьків пробачити за все, чим завинили перед ними. Йдучи до церкви, молода нерідко клала собі за пазуху залізний ключ або цілушку хліба. Виходячи з церкви, молоді з'їдали хліб, щоб жилося не вбого. Після вінчання батьки зустрічали молодих на порозі та благословляти їх з короваєм в руках на щасливе життя.

Дуже детально розповіла Катерина Штепа про повесільні обряди, зокрема про комору. Молоду перевдягали в нову сорочку, свахи стелили їм постіль, дружби (бояри) або старший боярин сторожували біля комори чи стодоли, де спали молоді. Вранці свашки оглядали сорочку чи постіль молодих. Якщо дівчина виявилася чесною, то веселощі не мали меж: присутні стрибали по столах, лавах, кричали, співали. Матері дівчини надсилали подарунки і вістку про щасливий кінець шлюбної ночі, дякували за дочку. Якщо ж дівчина виявлялася нечесною, веселощі припинялися й починалися пісні, що ганьбили рід молодої.

А ще пані Катерина нагадала присутнім про весільний хоровод. Після урочистостей і обрядів наречена, наречений та гості збираються у великий коло і утворюють весільний хоровод. Вони танцюють разом, тримаючись за руки, виражаючи спільну радість та єдність. А ще про   обряд "випускання голубів". На закінчення церемонії весільного обряду наречена та наречений випускають в небо голубів як символ миру, кохання та вірності. На другий день весілля забава продовжувалась. Зранку молода йшла до криниці за водою, якою молоді та гості мали вмитись. Після цього вона била кашу та продавала її гостям, обсівала нею двір та худобу. На другий день зазвичай гуляли лише дорослі. Основною була червона символіка: пояси, стрічки, червона хустка чи запаска молодої, навіть горілку фарбували червоним соком. Усе мало символізувати щасливе народження сім'ї. У вівторок відбувалися гуляння під назвою «циганщина» (перевдягалися, крали курей, возили батьків на возі купатись).

Українське весілля — це оригінальна музично-словесна драма, яка має чітко визначену мету — одруження молодої пари, а також режисерів, персонажів, кожний з яких знав свої обов’язки, правила поведінки, словесний супровід. Головні учасники цієї драми, за висловом Ф. Колесси, «...грають подію власного життя». Елементи народної весільної драми були широко використані у творах українських письменників. Так, у повісті «Маруся» Г. Квітка-Основ’яненко детально змальовує сватання, весілля, використовує весільні пісні. П’єса І. Котляревського «Наталка Полтавка» насичена весільною родинною обрядовістю. Сучасні автори теж піднімають цю тему у своїй творчості, як  Ольга Богомаз , менеджерка з комунікацій, маркетологиня у дебютному романі «Весілля Настусі», де  майстерно та ненав'язливо змальоване життя людей, яких торкнулася повномасштабна війна.

Оксана Кравченко, член НСЖУ та МСПУ