Шановні читачі бібліотеки-філіалу № 5! Ми продовжуємо цикл «Моя Полтава - мої роки і спогади». Ми живемо у складний час - це час, коли, як на фотоплівці (чи хто насправді пам’ятає цей заворожуючий процес?), проявляється все – від найкращого до найгіршого. Коли одне необережне слово може вбити швидше, ніж смертоносний вірус, а несподівана людська доброта й розуміння раптом викликають сльози зворушення… Може, останнє від того, що звикли бачити (уявляти) в людях гірші, а не кращі риси?.. І зараз вашій увазі я пропоную історію сільської жінки, яка все довге життя співає.

Старі люди кажуть, що можна проспівати свою долю, а Мотрона Кабась не вірить у ці забобони.  «Цвіте терен» - це її улюблена пісня.  Журлива народна пісня, без якої не обходиться жодне весілля. "Цвіте терен" – про горе, якого й досі зазнають закохані жінки, коли "миленький" їде іншої шукати. 

Народилася Мотрона Кабась і все життя провела на Полтавщині. А прожила на світі 89 років у, колись, козацькому селі Івашки Полтавського району. Народилася Мотрона Павлівна на свято Преображення Господнє, або  Яблучного Спаса 19 серпня 89 років тому. Це одне з 12 найбільших православних свят і друге в черзі трьох спасів. У народі свято більш відоме під назвою Яблучний Спас, оскільки в цей день в храмах освячують плоди нового врожаю, символом якого стали яблука. Багатодітна родина Матрони Павлівни жила бідно, хоча завжди була дружною і з доброю аурою.  Батько Павло -колгоспник, мати Горпина працювала кухаром у дитячому садочку. Мали п’ятеро діточок. Коли розпочалася Велика Вітчизняна Війна, то її старший брат Володимир пішов добровольцем на фронт і загинув у 1941 році. Після війни залишилися четверо Маруся, Мотрина, Василь та Микола. У голодному 1947 році їли спориш, щоб вижити і вижили. Маруся працювала на біофабриці, Микола та Василь стали трактористами. Закінчивши семирічну школу, Мотрона у 14 років пішла працювати дояркою. Так усе життя  і пропрацювала на фермі у рідному селі. Жінка не жалкує про те. Вона, з висоти прожитих літ,  розмірковує, як  відомий на Україні тваринник Станіслав Іванович Штейман,  Герой Соціалістичної Праці (1949 р.), Заслужений зоотехнік РФСР (1951 р.). Вражає життєвий шлях цієї людини: наймит-пастух у селі Караваєво в перші роки радянської влади, який ніколи не вчився за партою, розробив свій метод вирощування телят в неопалюваних приміщеннях взимку і в таборах влітку. Цей метод поширився не тільки в країні, а й за кордоном. Як керівник робіт з виведення костромської породи худоби в 1943 році Станіслав Іванович був нагороджений Сталінською премією другого ступеня. Слова, що їх написав  цей учений, який вийшов з народу, його звернення до молоді у ХХ столітті, мають величезну моральну цінність і нині: "Більшу частину свого життя я провів на скотних дворах і в телятниках. Але коли згадую своє прожите життя і працю, мені здається, що, наче мандрівник, я не раз пробирався невідомими стежками, не раз відчував себе альпіністом, який піднімається на могутні вершини".

 Різні випадки траплялися на життєвому шляху простої доярки, котра сама доглядала корів і пасла їх. Дуже любила тварин  і це вони відчували, платили їй любов`ю. Найбільші надої у неї були всі ці роки. Одного разу їй позаздрила інша доярка і, нечесним шляхом, заволоділа тваринами. Вона забрала собі  групу корів Мотрини. Наступної днини прийшла до паркану її хати найкрасивіша корова  Оляндра і почала мугикати. Звала Мотрину до ферми, до них, із очей тварини текли сльози.  Як вона втекла з ферми та знайшла  будинок, де ніколи не була, то лишилося загадкою для Мотрі. У той час вона не тримала корови.  Науковці довели, що корови можуть зберігати спогади за три роки. От такі розумні були корови. А ми - міські жителі часто-густо вважаємо, що вони нічого не розуміють. Виявляється, що розуміють тварини, ще й як, бо вони відчувають серцем добру людину… Якби корови вміли розмовляти, то багато б розказали людям про них самих. За цю справу узялися письменники. Від імені тварин оповіді писали ще за часів античності: золотий осел розмірковує про кохання, лисиця та орел вирішують укласти союз, вовк повчає чабанів, що їсти овець та засуджувати за це інших неправильно. Пояснити розвій античної літератури на цю тему просто: тварини і люди були взаємно перетворюваними, від Леди до лебедя, від Іо до віслюка був лише крок, тож і мислили вони однаково. Антропоморфінізм братів наших менших і більших пройшов крізь епоху Відродження у вік Просвітництва та добу Романтизму, аби згодом зовсім на іншому рівні постати у проблемному та багатогранному модернізмі. Людина раптом виявилася не остаточним результатом, а лише одним з можливих шляхів розвитку, і як переконливо доводить у «Собачому серці» Булгаков, не найкращим. 

 У нашої героїні немає секретів чи рецептів  тривалості життя.  Вона прожила у любові 56 років зі своїм чоловіком Олексієм Макаровичем, будівельником. Торік відзначили смарагдове весілля.  10 жовтня 2020 року - у них 56 років весілля. Виростили доньку, є один онук та правнук... Просто пані Мотрона вважає, що добра людина не та , яка вміє робити добро , а та , котра не вміє робити зла. Ми перетворилися на сумне суспільство. У ньому так багато ненависті, негативу і недовіри, але кожен бореться з цим поодинці. Ми повинні протидіяти цьому і розпочати рух доброти. Це звучить трохи наївно, але я впевнена, що нам це потрібно, адже найшвидше серед людей ширяться саме злість і жадібність, а не доброта. Цивілізація  пані Мотроні нагадувала дитину, яка до дня свого народження отримала занадто багато іграшок .  Краще – не поспішайте  помирати. Ми маємо діждатися того благословенного часу, коли, виборсавшись із суспільних деформацій і матеріальної скрути, достойно подбаємо про своїх громадян. І прийде й на нашу вулицю предковічна мораль. Живіть собі на здоров’я і довго-довго.

Ми — не чародії, проте  нам дано право вибору, нам даються в житті різні варіанти. Ми не зобов’язані  страждати  та мучитися, ми можемо і повинні замінити наш курс із розряду “мінус” на “плюс”!

Оксана Кравченко член НСЖУ, МСПУ