Справді у нашому місті живе такий майстер - золоті руки Михайло Бугрій. Коли побачила його вперше у Полтавській обласній бібліотеці ім. І. П. Котляревського на вернісажі, то здалося, що це велетень, який немов потрапив у наше століття з легенд, захотілося познайомитися з цим дужим і привабливим чоловіком, обличчя якого світилося щастям, котрий виглядав на фоні полтавських чоловіків-амеб якимось нереальним.
Народився він на Сумщині у родині сільських вчителів. Батько Андрій Васильович, філолог, викладав українську та російську мови та літератури. А мати Тетяна Павлівна - учителька молодших класів, вона й стала для сина першою вчителькою з 1 - 4 класи. Батьки навчили працювати і відповідально ставитися до своєї справи. Родина була багатодітною - 4 дітей: три доньки - Оля, Наталія та Ніна і син Михайло. Михайло навчався у школі, коли ще писали пером та чорнилами. У 1970 р. йому було 12 років. Сталося нещастя: однокласник випадково проколов пером око Михайлу. Саме тому він не проходив строкову службу. Мати намагалася зробити все для сина, щоб врятувати око. Вони разом їздили у знаменитий інститут Філатова в Одесу. Мати хотіла віддати сину своє око. Проте їх не прийняли у науково-дослідному інституті, заснованому академіком Володимиром Філатовим, видатним вченим-офтальмологом …
Вперше Михайло одружився на жінці з рідного села Андріяшівка Роменського району на ім`я Олександра. Вона була бухгалтером. У шлюбі народилося двоє дітей - син Олександр та донька Катерина. Щоб зробити забезпеченою свою родину, працював, наче раб. Тримали у господарстві 3 корови та 3 бички, птицю… Все у господарстві ремонтував сам. Також - автомобіль, мотоцикл. А потім із металобрухту зробив трактор. Чим більше і швидше працював, тим менше вистачало часу на сім`ї. Це життя нагадувало казку О. Пушкіна «Золота рибка». Тільки тут рибкою була сама людина… Михайло не скаржився, «тягнув на гору свого воза» із місяця в місяць, із року в рік.
Щоб вивчити дітей подався на заробітки до Росії. 9 років працював, наче каторжний, у Москві слюсарем-ремонтником. Син став лісником, а донька - інженером. І працював би іще, якби не вмішалася доля. Він зустрів жінку на ім`я Людмила, лікар, котра перевернула все його життя на 180 градусів. Вони покохали одне одного. Протягом 4-х років Людмила чекала його повернення із заробітків. А весь цей час не просто очікувала, а готувала, турбувалася про нього.
Вони живуть у Полтаві, де поєднують працю на дачі і літературну творчість. Адже обидва почали на старості років писати вірші. Стільки ніжності в них і взаємної любові…
Оксана Кравченко, член НСЖУ та МСПУ
Цікава публікація про простого полтавця. Я думала, коли з`явився цикл "Моя Полтава - мої роки і спогади". що він буде про події із життя самої Оксани Кравченко. Я помилилася, бо він про людей нашого краю. Тут долі, успіхи і болі, на яких вчиться сучасний читач.
ВідповістиВидалити