Українська вишивка – безцінний скарб нації

Ми продовжуємо цикл «Моя Полтава - мої роки і спогади» Оксани Кравченко  і поговоримо про традиції українського народу.

Вишивка в Україні — світ краси й фантазії, поетичного осмислення навколишньої природи, схвильована розповідь про думки й почуття людини, світ натхненних образів, що сягають звичаїв і уявлень наших предків. Споконвіку в народі бриніла нестримна радість краси, не зникав потяг до всього прекрасного в житті й побуті.

Людина намагалася прикрасити своє нужденне життя, зробити радісною важку щоденну працю. За допомогою лише голки й нитки на простому полотні народжувалися неперевершені узори вишивок. Людині важливо було не просто мати білу сорочку, шкіряний кептарик чи шматок полотна для витирання рук. Кожну річ майстрині оздоблювали, роблячи з неї мистецький витвір завдяки прекрасним вишивкам й відтак залишали після себе чудові зразки вишивального ремесла. У цьому пересвідчилися полтавці  у відділі документів із економічних та технічних наук ПОУНБ імені І. П. Котляревського, де відбулася презентація виставки вишитих картин  та рушників  із приватної колекції полтавки Ольги Деревянко. Її ініціювала та провела завідувач цього відділу Валентина Івко, котра за майже 40 років на цій посаді організувала понад 200 виставок наших земляків. 

«В Україні вишивати вміли скрізь. Довгими зимовими вечорами, під час вечорниць за тихою розмовою або під пісню.  Для вишивання не потрібно складних пристосувань та особливих умов праці. Голка, полотно та ще вміння й бажання, перейняті від матері чи бабусі й закар¬бовані в тих чудових виробах, що лежать у скрині.  У вишивці яскраво й повно розкрилася душа народу, споконвічне прагнення до прекрасного, високорозвинене почуття ритму, гармонії кольорових поєднань. Це давнє і вічно молоде мистецтво. Секрет його молодості в єдності людини з природою, в умінні протягом століть зберігати і примножувати красу, дарувати людям радість зустрічі з прекрасним. Уважно придивіться до узорів вишивки й ви побачите, що це мистецтво високої естетичної наснаги, мистецтво простого й разом із тим мудрого декоративного мислення. Розглядаючи орнаменти вишивки, ви відчуєте в гармонії кольорових сполучень, у ритмі ліній узору їхню глибоку змістовність. Адже у вишивці, як і в народній пісні, відображалися заповітні мрії на краще майбутнє, прагнення до краси.» - Так розпочала захід Валентина Василівна. – «В узорах вишивки жінки розповідали про свої думки й почуття, сподівання і страждання. Тому є вишивки сумні й замріяні, а є радісні й веселі, в яких барви й узори бринять, як жартівлива співаночка. Важливі події в житті народу ніколи не обходилися без рушників. Мабуть у всьому декоративному мистецтві немає іншої такої речі, яка концентрувала б у собі стільки різноманітних символічних значень. У вишивці рушників знайшли відображення орнаменти, пов’язані з образами добра, краси, захисту від усього злого на землі. Орнаменти вишивки рушників — це народна пам’ять про життєдайні сили землі та сонця. Не випадково Леся Українка, вперше відвідавши в Каневі могилу Великого Кобзаря — Тараса Шевченка, поклала йому на могилу власноруч вишитий рушник.»

Роботи, що показані у відділі документів із економічних та технічних наук, представляють своєрідну мапу Полтавщини ХХ ст. - м.Миргород, с.Староаврамівка Хорольського району, с.Ждани, Лубенського р-ну, м.Лубни, с.Глибока Балка Решетилівського району, с.Батьки Зіньківського р-ну , смт. Диканька, с.Бутова Долина, Великобагачанського р-ну. Тут використані різні техніки: вишивка  хрестиком та гладдю, оздоблення мережкою, в’язання гачком , вирізання, мережка з настилом. Зібрані вишивки, що робили наші предки за 100 років. Найстарішим експонатом  цієї виставки є фрагмент рушника (1910р.) невідомого  автора з  Полтавської області , виконаний в техніці вирізування та мережка з настилом. На цих роботах полтавського регіону бачимо  багато птахів, тварин, і не лише хатніх,  і дівчат, красивих та замріяних. Є палаци та замки, а ще багатство  квітів, від весняних тюльпанів і до літніх троянд. 

Ольга Деревянко, за фахом інженер-будівельник, котра знаходиться на заслуженому відпочинку,  розповіла, що почала збирати вишивані речі після смерті  мами Лідії Акимівни в 1992 р. Тоді їй у спадок залишилося 40 робіт, які вона реставрувала і в 2019 р. у цій же бібліотеці влаштувала першу виставку маминих творів. Це була авторська виставка. Полтавці підтримали її ідею популяризації вишиванок своїх родичів. «За 2 роки люди подарували мені десятки вишитих робіт своїх предків, що раніше валялися на горищах, у підвалах   і були у вигляді ганчірок.(брудні та рвані). – Розповідає Ольга Михайлівна. - Я самотужки навчилася їх реставрувати. У цій справі мені допомагає Світлана Гаврилова, пенсіонерка теж. Ви бачите на виставці  картини з села Ждани – малої батьківщини моєї мами, де вона працювала ветеринаром. У цьому селі я й проводила виставки в управлінні ветеринарної медицини.  Першу - маминих робіт, а другу – односельців. Був вернісаж і у мистецькій крамниці «Сто доріг» в Полтаві. Оформлювати експозицію мені допомагає Наталія Скакун. І це добре, що є небайдужі люди в нашому краї. Дуже вдячна за рамочки Ірині Григор… А ще я ходила по барахолкам у Миргороді та Полтаві і купляла роботи, вишиті руками. Виставки цих робіт були у Лубнах. Взагалі мою колекцію  показувала на 8 виставках. Я вважаю, що ці речі хатнього вжитку минулого століття – картини, доріжки, фіранки, рушники, підзори, скатертини, серветки, подушки різного розміру, жіночі сорочки, поки що жодної чоловічої не маю,  що прикрашали оселі наших матерів та бабусь  у селах, заслуговують на увагу нинішнього покоління українців, щоб пам`ятали своє коріння, родовід, щоб поважали старих людей та їх працю. Я вважаю, що це найкращі обереги для нас, пам’ять від рідних, яких уже немає і не потрібно нам сувенірних амулетів чи ще якихось окультних речей.». Ця виставка з особистої колекції нашої сучасниці, яка з 16 років живе в Полтаві, довела, що вишивка і сьогодні живе повнокровним життям. 

Оксана Кравченко, член НСЖУ та МСПУ