«Краще пізно, ніж ніколи»

Ми продовжуємо цикл історій про наших земляків «Моя Полтава - мої роки і спогади» нашої читачки Оксани Кравченко і сьогодні поговоримо про те, як здійснюються мрії звичайних полтавців.

Цей відомий вислів «Краще пізно, ніж ніколи» став назвою першої виставки живопису в житті полтавця Павла Черненка. У відділі мистецтв ПОУНБ ім. І.П.Котляревського відбувся вернісаж нашого земляка, чиє життя - це відкрита книга справжнього чоловіка.

Там я вперше побачила цю сивочолу людину. Павло Іванович не шукав легких шляхів, не зрадив собі. Він не йшов на компроміси. У тому сенсі, що він не прогинався, не підлаштовувався під людей і ситуації, не підтримував відносини «заради перспективи», не ходив на роботу, яка йому ненависна, не жив із жінкою, яку не любив. Це є сходинки Павла Івановича до статусу успішного чоловіка, яким він є зараз. Свої перші роботи П. Черненко написав ще у 1957 році. Нагадує про подію одна робота на фанері під назвою «Троянди», де зображені ці червоні квіти. А повернувся до улюбленої справи лише у 2019 році, так склалося…

У Павла Івановича, якому 25 грудня 2020 року виповнилося 80 років, гарна пам'ять. Він добре пам’ятає день визволення нашого міста від фашистів у 1943 році. Він жив з мамою Марією Семенівною по вулиці Пушкіна в Полтаві і вони часто ходили у Корпусний парк , щоб збирали листя. На ньому жарили картоплю, хоча воно погано горіло і димило. Тієї вересневої днини у парку було багато людей у військовій формі. Вони стріляли з гвинтівок, автоматів, робили салюти. Стояв такий шум і гам, що маленький хлопчик злякався і мама повела його додому... «Під час голоду 1946-1947 років ми  їли чай-молочай, калачики, жовту та білу акацію, клей на вишнях у садках об`їдали влітку» - розповідає автор виставки. -«Влітку добре, адже у нашому місті так багато садків і парків було… Рідко в родині бачили хліб. Мама різала його на маленькі шматочки і пером мазала по ньому олією, то був делікатес під час голодомору, як нині червона риба.» Все життя Павлу Івановичу таланило на хороших і добрих людей. Так, поталанило Павлу Івановичу з вчителями у СШ № 17. Його вчитель з математики Парфентій Васильович Фень був прекрасним знавцем свого предмету, а ще добрим та гуманним і, водночас, вимогливим до учнів. Павло обожнював його предмет, що до того ж йому легко давався. Фактично під час перерв він виконував домашні завдання. Тоді школярів з міст посилали працювати у підшефні колгоспи. Вони збирали овочі, як кукурудзу, помідори. Хлопці їздили на декілька днів, там і ночували.» Одного разу після вечері, ми пішли за сільську школу, де ночували, стали підкурювати, - згадує Павло Іванович. - . Хтось щось розповідав, жартували. Вчителя я не помітив. Коли ж він порівнявся зі мною, то я швидко сховав недопалок у кишеню… Педагог сказав одну фразу, а я її й досі пам’ятаю: «Павло, пропали штанці!». От такий математик з великої літери нас навчав.». Родина Павла Івановича була співучою, грали на музичних інструментах. Батько - самоучка володів грою на п’яти інструментах: балалайка, мандоліна, скрипка, гармошка і гітара. Часто Павло, який теж грав на цих інструментах, для гостей бабусі виступав із батьком дуетом, для її численних родичів. Гостинною і співучою була ця родина. Він любив тьохкати й співати…

Після школи Павло не думав про навчання, а відразу пішов працювати у автопарк батька, бо батько захворів, а в родині підростала менша сестра Інна і потрібні були гроші. Став вантажником на декілька місяців. А пізніше працював на Турбомеханічному заводі у модельному цеху. Це була відповідальна робота, бо вимагала багато уваги, точності, філігранності від вчорашнього школяра, який готовив моделі для лиття поряд із досвідченими робітниками... Із заводу його провели у армію. Тут вдруге поталанило полтавцю. Потрапив не до Сибіру чи на Камчатку, а до групи радянських військ у Німеччині. Служив 3 роки у місті, що назвою нагадує псевдонім відомого романіста Стендаля.

Доля посміхнулася полтавцю знов. Під час служби у окремому батальйоні зв’язку він познайомився з росіянкою Тамарою. Тамара Андріївна, родом із Курську, була вільнонайманою, обслуговувала військовий шпиталь, забезпечувала хворих триразовим харчуванням… Повернувся з коханою дружиною у рідну Полтаву. Вони удвох чудово доповнювали один одного і, мабуть, були й є тими самими половинками, які так рідко знаходять себе у всесвіті життя. Вони прожили разом довге та гідне життя. Павло пішов на свій завод працювати, а там виявилося, що на квартирну чергу не ставлять, бо житла немає. І вирішив Павло Іванович  самотужки заробити на квартиру. Тільки не знав і не відав, що на це знадобиться цілих 16 років життя… Працював на Півночі, на Кольському півострові, що розташований між Баренцовим  та Білим морями, у ліспромхозі Сегежа у Карелії, на відстані 670 км від Санкт-Петербурга, на заготівлі лісу. Працював і в Монголії у селі Еренцав. Саме там донька Анжела пішла у 1-й клас у 1972 році. Непросто давалися гроші виснажливою працею... У Чорнобилі 1986 році в Павла Івановича пропав голос…Разом із дружиною виростили сина Олександра, водія, та доньку Анжелу, агронома. Син пішов за вічну межу у 2015 році. Павло Іванович давно овдовів…

Заробітки у різних куточках Радянського Союзу та Монголії відкривали перед полтавцем незвідані краї, давали змогу ознайомитися з природою та звичаями, культурою людей, які там проживали. Таких глибоких знань не дає жодна подорож, екскурсія, відрядження. «У Монголії є всі умови для життя різноманітних тварин - грунт, ландшафт і клімат. Тут він зустрів як представників тайги, так і степів, пустель. Мешканцями лісів є: рисі, олені, марали, лось і козулі. В степах - тарбаганів, вовків, лисиць і антилоп. А на пустельних територіях водяться кулан, дика кішка, дикий верблюд і антилопи», - розповідає автор виставки. Багато з цих звірів можна побачити на його картинах («Ведмеді на рибалці», «Рись», «Мені зверху видно») у природному середовищі, у притаманних позах, русі, що є великою рідкістю в Полтаві, де здебільшого в академічній манері зображають птахів та хатніх тварин. А тут на виставці - динаміка, енергія, почуття. Ціла серія диких тварин та птахів живе на його живописних полотнах.

Павло Іванович ділиться: «Я виріс на природі, на фотографіях вона тьмяна. Із дитинства полюбив рибалку та полювання. Для браконьєрів мисливство – це просто розвага, для істинних мисливців – це спосіб життя, ціла наука, етика і ціла культура поведінки». Пейзажі земляка заспокоюють та умиротоворюють, зосереджують увагу глядача на гармонійному співвідношенні між внутрішнім світом людини і навколишнім пейзажем.

Тетяна Сівкова, член творчого товариства «Художник» наголосила: «Твори земляка залишають враження руки професійного майстра. Тут і реалізм , і казковість, феєрверк яскравих кольорів, цікаві поєднання. Емоційні, душевні і теплі та гармонійні пейзажі різних пір року. Цей художник молодий душею, життєлюб, дарує через картини природи позитив глядачам»

Його 70 картин, написаних маслом за 2 останні роки, із них 65 показані на виставці, - це більше ніж просто красивий живопис. Те, на що вони вказують, можна відшукати в світі думок, але лише всередині власного виміру, що набагато глибше і нескінченно більше думки. Таким чином, коли під час ознайомлення з творами ми відчуємо, що в нас розливається внутрішній спокій, - це буде означати, що творчість нашого сучасника робить свою справу і виконує функцію духовного очищення, вона нагадує нам про те, хто ми є, і вказує нам дорогу додому - до природи, адже ми є частина її, дорогу до витоків духовності. Ця виставка полтавця - це те, що відкрилося йому на цьому довгому шляху життя і якщо ці портрети та пейзажі, натюрморти зачепили струни вашої душі, то автору приємно від цього. Природа, якою живе митець, який розуміє мову птахів, тварин, раніше умів тьохкати як пташки, відкрилася читачам бібліотеки своїм різнобарв’ям. Читачі побачили цілі серії  прекрасних краєвидів і місць для відпочинку, праці та ігор. А ще сталося рідкісне явище для виставок в обласних центрах, коли присутні відчули ефект присутності на пейзажах Павла Черненка. І виникло у відвідувачів відчуття, немов побували у Карпатах, Карелії там, де цей самобутній художник працював, мандрував…

 Головне місце  на стіні у відділі мистецтв, де розташовані ці полотна, займають два портрети доньки Анжели, яка ініціювала грудневий вернісаж у 2020 році, як подарунок до 80-ти річчя  батька. А ще невістки Людмили, знаного не лише у Полтаві дизайнера одягу, хазяйки ательє та магазину тканин. Художник зізнався, що йому найважче писати портрети. Проте на представлених у бібліотеці вдало передано характер, індивідуальність та, навіть, стан душі жінок, що вдається далеко не кожному професійному художнику із великим досвідом роботи на образотворчій ниві. Тому Павло Іванович довів своєю виставкою, що він є справжнім чоловіком і справжнім художником, а не початківцем. На таких чоловіках, як Павло Іванович, тримається наша Земля. 

Шановні читачі бібліотеки-філії №5, вірте у свої сили і знайте, що мрії збуваються завжди! У будь-який день, місяць та рік можна почати улюблену справу… Треба тільки розпочати, а далі - далі буде легше…

Оксана Кравченко член НСЖУ, МСПУ