Батько пані Ольги родом із Ленінграду. Його дідусь Стефан, за національністю поляк, який працював на вугільній копальні, у середині Х1Х століття добував «чорне золото». Разом із іншими робітниками втік із тих копалень, із жахливими умовами праці, до Росії. Із Стефана став Степаном. Мати його мала російсько-білоруське коріння. Дідусь під час блокади був в ополченні. Місто було відрізане від усього світу протягом 872-х днів. За час битви за Ленінград загинуло більше людей, аніж втратили Англія і США за весь час війни. Так, за роки блокади загинуло, за різними даними, від 600 тисяч до 1,5 мільйона чоловік. Як заявили на Нюрнберзькому процесі, тільки 3% з них загинули від бомбардувань і артобстрілів. Решта 97% померли від голоду. Батько пережив блокаду, а його мама і сестра померли. Тоді вони варили столярний клей та їли. Він потрапив до дитячого будинку. Сподівання на те, що там прогодують сироту та вивезуть із блокадного міста, було марним. Евакуація дитбудинку не відбулася, проте Володимир вижив. У 14 років поступив у ремісниче училище, чому посприяли тітки. Став теслею. Навчився робити меблі, як колись його батько. У місті, що піднімалося з руїн, ця професія була дуже потрібною.
«А далі була служба в армії, потрапив на флот. 5 років прослужив на Тихому Океані матросом на радянсько-китайському кордоні у порті Находка. Це найбільший транспортний вузол Далекого Сходу Росії. Належить до поселень Зеленого Клину, що засноване українськими поселенцями з Чернігівської губернії 1907 року як село Американка». - розповідає пані Ольга. У радянські часи, коли служив батько (1951-1956 рр.), Находка була єдиним радянським портом на Далекому Сході, відкритим заходу іноземних судів. Із 1950 року - це місто». Після 3 років служби у відпустку приїхав у Ленінград до батька. Там познайомився зі студенткою інституту іноземних мов. Ця дівчина чекала його повернення з армії 2 роки і вони одружилися. Проте сталося це не в місті на Неві. Коли Володимир Степанович разом із Євгенією Тимофіївною переступили поріг батьківської квартири, то з`ясувалося, що жити їм просто ніде, і прописатися у комуналці із-за малого метражу двом неможливо, бо батько привів мачуху, у якої був син... Поїхали шукати щасливої долі у Москву, де й розписалися, жили у двоюрідної сестри у Митищево. А далі був Ташкент, адже переїхали до матері Марії Петрівни. Пані Марія радо зустріла молоде подружжя. Тут і народилася пані Ольга, провела своє дитинство та юність у місті «білого золота». «Узбекістан є одним із ведучих виробників хлопка в світі. Щорічно з вересня по листопад тисячі людей збирають хлопок вручну, як і в минулих століттях, на величезних плантаціях цієї країни. Хлопок - символ білого кольору, духовної чистоти. Його здатні вирощувати лише люди з чистими думками та світлою душею. Хлопок – національна гордість Узбекистану, його називають – «Ок олтин» — «Біле золото». - Ділиться Ольга Володимирівна спогадами. Ще до школи і першокласницею часто чула по радіостанції «Маяк» пісні українською мовою Ігоря Шамо, братів Георгія та Платона Майбороди. Особливо запав у душу твір Платона Майбороди, на слова Андрія Малишка. «Пісня про рушник» - сповідь-спогад ліричного героя, у якій матір дарує синові рушник, вишитий як символ життєвоï дороги. Рушник пов'язаний із життєвою долею ліричного героя і з образом його матері. Цей образ — символ чистоти і любові, матері-берегині, яка дала життя, формувала почуття, творила людину. Ліричний герой поезіï з великою теплотою згадує свою матір. Пройде час і дівчинка у журналах знайде цей текст українською мовою. Тітка Людмила Іванівна поясниць першокласниці, що таке літера з крапочкою, адже такої не було в російській мові. Оля самостійно прочитає текст пісні. Вивчить його напам`ять і буде співати. Потім будуть інші українські популярні пісні 60-70-х років, але то була її найперша. А таке не забувається ніколи … «Це був перший дзвіночок, що це буде й моя мова», - посміхається пані Ольга. Ольга Ковтун співала українські та російські пісні у шкільному хорі всі роки навчання, їй це дуже подобалося.
Першокласниця про землетрус
Коли дівчинка закінчувала четверту чверть у 1 класі, то відбувся перший у її житті землетрус. Унаслідок Ташкентського землетрусу 1966 року центральна частина столиці була практично цілком зруйнована. Повних або часткових руйнувань зазнали понад 36 тисяч житлових будинків і громадських споруд. Без даху над головою залишились понад 78 тисяч родин. Але маленька дівчинка тоді не знала про це. Вона раділа, що навчання у першому класі закінчилося на місяць раніше. Вчителі заради безпеки дітей, бо школу потрясло теж добряче, відправили школярів на відпочинок. Будинок, у якому вони жили, зруйнувало, проте замість багатоповерхівки на його місті, неподалік залізничного вокзалу, побудували будинок барачного типу знов. Так із одного бараку вони переселилися у інший. У школі у неї були подруги Віка та Оля. Шкільні вечори проводили лише до свята Нового року. На збирання хлопку школярів не брали. Лише коли стали десятикласниками, то їх направляли працювати на овочеву базу. Найяскравішим спогадом десятикласниці став прихід до них практикантів із предметів: біології та хімії. Саме вони ініціювали культпохід всього класу у гори.
Вперше у горах
Адже Ташкент із трьох сторін оточений горами, але до тієї днини Оля ніколи там не була. Похід відбувся восени. Сходження пройшло успішно, зробили привал, посиділи біля багаття. А от назад спускатися виявилося складніше, бо ми стомилися, земля обсипалася, каміння... На горах росло багато глоду. Місцеві називали його «бояркою». Всі наїлися досхочу та назбирали ягід. У низу нас чекав автобус… Але висновком походу старшокласників стало те, що людина повинна частіше бути не лише на самоті, але і ще частіше на природі в горах, адже тоді ми краще розуміємо і знайомимось із собою, власним внутрішнім світом, а також відпочиваємо, очищуємось від соціуму. « Я обожнюю природу, всі пори року, а восени така дивовижна палітра фарб! Дика природа дає відчуття свободи, волі, світлої енергії життя та любові. Ми бачили багато слідів диких кабанів, проте самих тварин ні. Це був мій перший жовтневий та єдиний день у горах», - каже пані Ольга.
Тварини у житті Ольги
У дитинстві у неї жили різні тваринки. Так, після закінчення шостого класу, вона принесла додому руденьку собачку і назвала її Топка, бо вона кумедно топотіла ніжками по долівці. Бабуся пряла вовну, а онука зв’язала із неї берет та шарф, м’якенький вийшли. Шарф той привезла в Полтаву і довго ним користувалася… Жили хвилясті папужки і привели потомство - чотири пташенятки, лише коли самця пересадили у спеціальний будиночок, що змайстрував батько. Тривалий час жили бурундучки та родина хом’ячків. Хом`ячків знайшли діти у нірці у садочку, де працювала мама вихователькою під час гуляння. Їх не дозволили залишити у дитячому садочку і мама принесла додому…
« У Ташкенті відбулася моя доленосна зустріч із майбутнім чоловіком. Він служив строкову службу у внутрішніх військах… Я працювала у тій військовій частині вільнонайманою… Ми прилетіли 31 грудня 1979 року з Ташкенту, як раз зустрічати новий рік… Тут розписалися… У Полтаві маємо приватний будинок на Кобищанах , як раз за літературно-меморіальним музеєм Панаса Мирного, то теж жило і живуть багато тварин: собаки, коти¸ гуси, кури, качки, кролі, свині… Син приносив вужики та тритони, черепахи, жаби, хом’ячки. Чоловік - фредки. Я сміюсь, що чоловік - агроном та садівник, а я - зоолог і ветеринар за сумістництвом! У дитинстві мріяла про таке. А мрії збуваються! А останні роки на подвір`ї взагалі просто казкові пригоди трапляються. Торік під стіною у асфальті проріс кабачок. Я його зняла на мобільний телефон. Він просто вразив нас силою до життя. А цього року восени зацвів болгарський перець під самісіньким порогом . Як відчиняємо двері, то по ньому… Ріс, але морози вдарили… Ми так і не побачили якого він кольору. От такі дивні речі відбуваються в Полтаві. « - Каже Ольга Володимирівна. Коли працювала на заводі №22 «Знамя» в Полтаві, то теж співала у хорі. Разом із колегою Іриною вони вибороли 1 місце на конкурсі патріотичної пісні. Їх нагородили грамотами та настільними годинниками. Після заводу працювала у Полтавському обласному агропромисловому комітеті, і вперше у житті з документацією українською мовою. До того жінка лише сприймала її на слух. Вона самотужки навчилася не тільки читати рукописи, а і друкувати їх, працюючи секретаркою-друкаркою у машинописному бюро. Фактично робота стала її навчальним закладом із української мови. Це рідкісне явище, скажу вам, шановні читачі, бо я знаю немало жінок із вищою освітою, до того ж гуманітарною, котрі пропрацювали у Полтаві понад 40-45 років, а так і не навчилися хоча б розмовляти українською мовою… А потім життя склалося так, що знову Ольга Володимирівна повернулася на завод, лише не в хімічну лабораторію, а в конструкторське бюро. Отакі повернення були тричі у житті нашої сучасниці. Так само - і на початку її трудового шляху, коли вона спочатку працювала у військовій частині, потім у Ташкентському метрополітені разом із своєю мамою, однак повернулася до військової частини. Гра долі? Хто знає… Ольга та Микола гарно виховали та вивчили сина Олексія , за фахом юриста.
На замовлення не пише вірші
Із дитинства Оля дуже полюбляла читати художню літературу. Ще навчаючись у 6 класі у Ташкенті, завдяки вчительці російської мови та літератури, настільки закохалася у поезію, що почала писати вірші. Щось піднімається у душі, створює їх при особливому душевному стані. На замовлення не писала ніколи, просто зверху щось приходить, тоді пише. Твори у неї здебільшого філософські, є ліричні - вірші про кохання до життя і людей, багато творінь про природу, про тварин. Наприклад, для племінниці написала вірш «Дружок» про бездомного песика. Є твори релігійної тематики, як «Свята Неділя». Ольга Ковтун вірші легко створює двома мовами. Українською мовою написала вірш-присвяту своєму чоловіку «Якщо ти мене покохаєш». У вірші «Сон» вона освідчується у любові полтавському краю:» Мій край - зі мною ти довічно, Де б вітер мене не заніс!». Створює ця землячка й пісні, як, наприклад, «Білі вітрила». Цікаво, що Ольга Ковтун записує вірші… на чеках, бо вони під рукою завжди. Ольга Володимирівна називає свою творчість « поезією на чеках».
«Стала мені рідною українська мова. Став мені близьким наш полтавський край. Всі ліси та річки, ці поля навколо - Серце полонила вільна наша мова, Душу захопив мою цей співочий край!». Отак піднесено і щиро написала Ольга Ковтун про Полтавщину, що стала другою Батьківщиною для жінки, у чиїх жилах тече кров чотирьох народів…
Оксана Кравченко член НСЖУ і МСПУ
Немає коментарів:
Дописати коментар