На фасаді Полтавського наукового ліцею № 3 розміщено меморіальну дошку на котрій зазначено: «У першій чоловічій гімназії протягом 1873 – 1884 років навчався видатний український поет, драматург, публіцист та перекладач Володимир Самійленко ( 1864 – 1925)». За кількома рядками криється сповнене любові, страждань, боротьби, щастя, невпинної праці життя.
Володимир Самійленко з’явився на світ 1864 року в селі Великі Сорочинці. Про його появу на світ, історію народження та дитинство ви зможете прочитати у бібліотеці-філіалі № 5. Саме з дитинства починається «та вроджена і життям вироблена симпатія до всього бідного, покривдженого і зневаженого в природі й суспільності». На довгому життєвому шляху подарунками долі стали для поета допомога й підтримка небайдужих людей. Завдяки турботі приятеля родини Гоголів Олексія Трохимовського, Володимир навчався у місцевого дяка та в Миргородській початковій школі, а 11-річним хлопця відправили до Полтави, де він закінчив класичну гімназію.
У полтавський період юний Самійленко заприятелював з уже літнім Володимиром Александровим (1825 -1894) – поетом-піснярем, музикантом, драматургом, перекладачем і фольклористом. Військовий лікар у високому чині гуртував навколо себе молодь, давав читати українські книжки, показував колекцію портретів українських гетьманів та письменників, співав власні романси. Про вплив Александрова на молодь свідчать теплі спогади П.Грабовського, Ц.Білиловського, який писав, що він «на українські справи не жалкував остатньої своєї пенсії».
Для подальшого навчання Самійленко свідомо вибрав Київ як головний «осередок українського руху», як місто, де «живуть українські письменники й наші учені», видаються українські книжки. У Києві поет одразу опинився у бурхливому середовищі молоді. Тут його талант поета й музиканта знайшов найвідповідніший грунт для розвитку: численні таємні гуртки, бібліотеки, вечірки з неодмінним читанням його творів, спілкування з визначними діячами української культури – з родинами Старицьких, Лисенків, Косачів, Житецьких, з О.Кониським, І.Нечуєм-Левицьким, В.Науменком та багатьма іншими.
«…Се просто благотворно – смакувати духовні плоди такого поета»,- писав Іван Франко.
Володимир Самійленко залишив по собі багату літературну спадщину. Це пейзажна та інтимна лірика (цикли віршів «Весна», «Сонети», «Її в дорогу виряджали», «Вечірня пісня»).
Тихесенький вечір
На землю спадає,
І сонце сідає
В темнесенький гай.
Ой сонечко ясне,
Невже ти втомилось,
Чи ти розгнівилось?
Іще не лягай!
Це і драматургія – «Маруся Чураївна», «У Гайхан-Бея», « Драма без горілки», «Дядькова хвороба». У багатьох творах Самійленко повертається до ролі митця і мистецтва в суспільному житті: «Пісня», «Елегії», «Орел», «Не вмре поезія». А ще поет був сатириком, прочитайте його віршовані памфлети «Собаки», «Ельдорадо», «Мудрий кравець», «Невдячний кінь». Підписував свої твори псевдонімом «В.Сивенький». А як перекладач Володимир Самійленко став еталоном мовної культури для плеяди майстрів художнього слова, таких як М.Рильський, М.Зеров, М.Драй-Хмара, Г.Кочур.
«Володимир Самійленко залишив нащадкам яскравий приклад синівської довічної вірності Матері-Україні».
Наша славна Україна,
Наше щастя і наш рай!
Чи на світі є країна
Ще миліша за наш край?
Немає коментарів:
Дописати коментар