Він звав її Сандрою...(книжка)

"- Не подобається! - запально

вигукнула вона, вислизаючи з-за столу і важко дихаючи.

Вигукнула була справді, бо, незважаючи ні на що, все-таки подобався їй цей кремезний полковник, вабив і притягував до себе уважно-задумливий погляд тих незабутніх синіх очей.

Очі, погляд яких почав переслідувати її у снах... очі, в глибинах яких таїлася якась незрозуміла сила, і сила та змушувала її серце завмирати і тремтіти, а думки - безпорадно плутатися."

Нова історія від авторки Дарини Гнатко, особисто для мене подарунок - завжди.

Найбільше мені до вподоби в книжках Дарини Гнатко, теми на жіночу долю.

Вона є справжнім психологом, тонким і чуйно розуміючим.

Показуючи на прикладі різних історій, що всі жінки не знають як бути по-справжньому щасливою.

Вичікуючи на ту єдину, кохану людину.

Повністю присвятивши себе своєму нерозділеному коханню.

Як у випадку з книжкою "Він кликав її Сандрою...", де головна героїня Саша від самого дитинства кохала хлопчика-сусіда Мішу.

Подорослішавши, це почуття так і не вщухло.

Але нашкодило дівочому серцю.

Не полюбив він головну героїню.

Одружився з іншою.

Там пішли діточки в нього.

Олександра ж навпаки, потай заздрила дружині коханого.

Бажала смерті тій жінці.

Але насамперед, матері дітей.

І правду кажуть:

"Побоюйся своїх бажань, вони мають властивість збуватися".

Померла таки суперниця її.

Страшною і сумною хворобою.

Мужика не привласнила, але дітям завдала гіркої шкоди.

Я дуже плакала на цьому моменті.

Залишитися без батька, ще нічого.

Але без мами, не дай Бог нікому.

І головна героїня сильно про це пошкодувала.

Дітей вона то полюбила, а ось батька вже не змогла.

Чому?

Спочатку ми закохуємося і дбайливо плекаємо саме почуття в собі, а саму людину поки ще не готові любити повністю і безперервно, до кінця життя свого.

Оскільки поспішаємо і припускаємо що закоханість це і є Любов.

Помилково!

Видаючи бажане за дійсне.

Було таке у вас?

Сподіваюся, зараз ви кохані по-справжньому, і любите у відповідь з усією взаємністю.

Щиро.

Нашій героїні теж пощастило зустріти свою Любов.

Цього разу в особі ворога.

1942 рік.

Війна.

Між Німеччиною і всім СРСР.

І десь між ненавистю і владою, зароджується велике почуття між двома героями.

Так жартує Бог?

Чи злодійка Доля?

Німці ж жорстокі, писали історики.

Як і росіяни.

Українці.

Пишуть зараз із двох сторін.

Кому вірити?

Нікому.

Не національність визначає Правду.

А бажання залишатися людиною за будь-яких обставин.

Німець полюбив українку.

Як і українка полюбила німця.

Благословенний союз.

Не вождями двох воюючих країн.

Серцями ж навік і душами ззовні.

Головна героїня знайшла Кохання.

Пізнала материнське Щастя.

Подарувала коханій людині свою Вірність.

І мораль цієї історії така:

"Іноді життя дарує неймовірні дива, і навіть тоді, коли ти подібного подарунка зовсім не чекаєш. Щоправда, спершу ти мусиш наче пройти випробування і вистраждати щастя, яке готується тобі в житті."

Гарних вам книжок та історій.

Спасибі за уроки даровані з усіх боків.

Щасливо залишатися!

Альбіна Діденко, читачка бібліотеки