Продовжуємо публікацію матеріалів волонтера Оксани Кравченко із пятирічного циклу «Моя Полтава – мої роки і спогади».
У жовтні в літературно-меморіальному музеї Володимира Короленка члени моєї команди побували на мистецькому святі, у рамках проєкту «Духовна Полтава». Спочатку відбувся концерт, що складався із хітів 50-х років минулого століття, які повернули нас в дитинство, а людей старшого віку - в молодість.
Це перше покоління української естрадної пісні, корифеями якого були Платон Майборода, Олександр Білаш та Ігор Шамо. Сюди відносять творчість таких митців, як Борис Буєвський, Анатолій Пашкевич, Степан Сабадаш, Костянтин Мясков, Анатолій Кос-Анатольський, Володимир Верменич, Андрій Штогаренко, Аркадій та Віталій Філіпенки, Юдіф Рожавська, Климентій Домінчен. Пісні виконувалися в основному під оркестр (естрадний, естрадно-симфонічний, народних інструментів, іноді камерний), також їх часто виконували хорові колективи. Зародившись у 50-х, цей напрямок досяг розквіту у 60-ті і мав ще досить міцні позиції у 70-ті роки, але у 80-ті пішов на спад - причиною цього була зміна музичних смаків та смерть деяких композиторів (Шамо, Кос-Анатольський), які до того ж не мали послідовників. В цьому стилі також творив ранній Ігор Поклад, учень А. Штогаренка ("Пісня не заблудиться", "Кохана") і навіть 2 пісні Івасюка аранжовані подібно - "Відлуння твоїх кроків" у виконанні Лідії Відаш та "Чебреці" (виконання Василя Бокоча). Пісні створювалися в основному на вірші провідних на той час поетів - Андрія Малишка, Дмитра Луценка, Михайла Ткача, Дмитра Павличка, Бориса Олійника, Миколи Сингаївського, Лади Реви, Олександра Богачука, Любові Забашти, Василя Юхимовича та ін. Основними мотивами цих пісень, не рахуючи творів соціалістичного реалізму, були любов до рідної землі, маленької батьківщини, матері, а також ніжна і висока любовна лірика. Пізніше, вже за незалежності, хтось із критиків зазначив, що головними ознаками пісень того часу були "сльозливість, сентиментальність та вузько-сільська психологія". З останнім можна погодитися лише частково - справа тут не в психології, яка до того ж не могла бути "сільською" чи "відсталою", бо йдеться не про частівки якогось пастуха, а про високохудожні твори освічених людей. Справа в тому, що більшість з композиторів та поетів цього періоду народилися і виросли в селі, потім поїхали в місто на роботу та навчання, де й залишилися до кінця життя. Але сум за рідним селом, батьківською хатою, любою мамою був таким сильним, що це досить часто виливалося у творчість. Оця своєрідна "туга за втраченим раєм" була не лише потягом до місця народження і рідних людей, це було прагненням людини повернутися до витоків, до свого національного коріння, до народної пісні, що в умовах русифікованого міста та наростаючого ідеологічного тиску з боку КПРС набувало особливого значення. Саме народна пісня була основним поштовхом до написання власних пісень. дивлячись на спільні риси, творці музики зазначеного періоду мали свої власні відмінності. Приміром, трохи осібно стоїть А. Кос-Анатольський, що народився у Львові та кохався у карпатських мотивах. Анатолій Пашкевич був глибоко народним композитором, його пісні не лише за змістом, а й за мелодикою схожі на народні, недарма він все життя працював з хоровими фольклорними колективами (Черкаський, Волинський, Чернігівський народні хори). Пашкевич тримався свого стилю до кінця життя і був по суті "останнім з могікан" того напрямку в українській пісні, що народився у 50-ті роки. По-своєму вражає творчість Б. Буєвського, деякі пісні якого нагадують маленькі симфонії. Борис Миколайович народився і виріс у російськомовному місті (Кривий Ріг, Ростов-на-Дону), але неперевершено втілював у своїх піснях національні мотиви і навіть замальовки з сільського життя ("На долині туман"). Ще один глибоко національний та народний композитор - Володимир Верменич - теж практично не жив у селі, але полтавське коріння давало про себе знати все життя: він не мислив свою творчість без сільських, прабатьківських мотивів ("Чорнобривці", "На калині мене мати колихала", "Польова царівна", "Іду я росами"). "Батьком" української естради справедливо називають Платона Майбороду. Він написав багато чудових творів. Але після смерті у 1970 році свого головного співавтора Андрія Малишка Платон Іларіонович написав дуже мало. Своєрідним королем української пісні був Олександр Білаш. Його творіння лунали у всіх містах і селах України і навіть за кордоном. Важко знайти виконавця чи колектив 60-х, які не виконували його неперевершених пісень. Вони залишалися популярними і в 70-ті - 80-ті роки. Музика 1960-х років в Україні відіграла вирішальну роль у збереженні та просуванні української культурної ідентичності в період радянської влади. Поєднання фольклорних елементів із сучасною музикою допомогло зберегти традиційне українське звучання та зробити його доступним для ширшої аудиторії. Ці пісні несли тонкі послання національної гордості та стійкості, глибоко резонуючи з українським народом, особливо в період, коли все українське намагались тільки знищити чи асимілювати.Дуже приємно, що науковці музею дали нам можливість згадати цю музику та її авторів. А виконавці - Тетяна Дубова й Алла Мельник, Юлія Журавльова та Руслан Христиченко, Віра Олефір, Яніна Вишегородська показали чудові зразки пісень про вічні цінності. Почули ми того вечора і пісню Одарки з опери «Запорожець за Дунаєм» Семена Гулака-Артемовського, що була першим твором цього жанру на лібрето українською мовою. Віра Олефір майстерно представила штрихи до портрету темпераментної дружини Карася — Одарки. Всі пісні, що прозвучали жовтневого вечора у музеї, за своєю фольклорною, але сучасною обробкою, є позачасовими та загальнодоступними. Дякуємо всім учасникам заходу і музейникам за свято доброї української пісні, що радує душу.
Оксана Кравченко, член НСЖУ та МСПУ
Немає коментарів:
Дописати коментар