Народна мудрість каже, що людина може вічно дивитися на три речі: як сяють зорі, як горить полум’я і як тече вода. У кожному з цих явищ є щось магічне, привабливе, чарівне. З яким із них можна порівняти роботу бібліотекаря? Гадаю, що вона схожа на вогнище, яке горить уночі. Це полум’я і освітлює, розганяючи темряву, і зігріває того, хто потребує тепла. А хіба ми не розганяємо морок незнання та неуцтва полум’ям своїх сердець і розуму? Хіба не зігріваємо теплом душі полтавців у години, коли віра у власні сили полишає нашого читача? Особливо це помітно нині, під час жорстокого карантину.
Сьогодні працювати у бібліотеці набагато цікавіше. Зараз бібліотека повинна вижити і довести, що вона необхідна суспільству. Бібліотечна професія знаходиться в тій точці людського буття, в якій повсякденно стикаються скупість і щедрість, минуле, сьогодення і майбутнє, світ книг і світ людей. Де одне переходить в інше. Бібліотека – це головне джерело інтелекту.Звісно, що в умовах мегаполісу все дуже стрімко змінюється – модні гаджети заполонили увесь вільний простір людини. А що казати про інтернетманію? Відповідь на будь-яке хвилююче питання кожен шукає в інтернеті, навіть не виходячи з дому. А з появою мобільного інтернету, який став забирати у людей спілкування, – по місту рухаються “навушникові роботи” і кожен на своїй хвилі. І перед бібліотекарем стає питання: як привернути увагу і любов до книги, до тактильного зв’язку з літературою. Безумовно, люди, які люблять читати, читають в електронному вигляді, але не можна порівняти читання із смартфону з безпосереднім спілкуванням з витвором літературного мистецтва, зручним шрифтом.. Особливої уваги потребують користувачі старшого віку, які не володіють комп’ютером, потребують традиційного спілкування з книгою, обговорення прочитаного, уваги, співчуття. Бібліотекар несе слово просвіти та культури, бо саме вони змінюють історію людства на краще. Професію бібліотекаря можна порівняти з лікарем людських душ…
Серед молодих працівників культури нашого краю неможливо не згадати про Марію Лагоду, наймолодшого керівника одного із відділів Полтавської обласної універсальної наукової бібліотеки імені Івана Котляревського. Красуня, розумниця, а талановита… Пам`ятаю, що коли я вирішила вступати до Київського інституту культури ім. О. Корнійчука, то мені оточуючі говорили: «Куди ти йдеш, там же одні каліки працюють?». А нині подивіться, які гарні дівчата у бібліотеках, очей не відвести. А ще активні, енергійні. креативні. Вони знають комп’ютерну грамотність. Це нове покоління . Про цю панну я почула в обласній бібліотеці багато добрих слів, перш ніж вона почала тут працювати. Її чекали співробітники і я, як читачка.
Народилася ця пані у селі Артелярщина, що на Зінківщині. Тут прожила три роки. Мама нашої героїні Валентина Іванівна, вчителька української мови та літератури. Маша завжди хотіла бути схожою на свою маму: зовні та поведінкою. Любила і любить розглядати мамині фото за шкільні та університетські роки, порівнювати із собою, шукати схожості. І нині з нею у доньки теплі стосунки, бо мама - найкраща подруга, людина, котра зрозуміє, підтримає і допоможе… У 1 клас пішла у школу у с. Опішне. Понад річкою Ворсклою на семи мальовничих пагорбах розкинулося селище міського типу Опішня. Археологічні знахідки свідчать, що на цьому місці ще до нашої ери існувало кілька городищ. Однак перша писемна згадка про «український Рим» датована лише ХІІ століттям.
Офіційна назва селища «Опішня». Однак самі жителі здебільшого вживають давню етнографічну назву «Опішне». Ще наприкінці ХІХ століття до витворів місцевих гончарів почав пильно придивлятися весь цивілізований світ. Їхні вироби колекціонували. Відомі випадки, коли посуд у гончарів забирали ще теплим прямо з горна. На початку ХХ століття російський консул у Лондоні повідомляв Зіньківській повітовій земській управі про велику популярність опішнянської кераміки в Англії й буквально благав збільшити її постачання на європейські ринки. Найбільші музеї Російської імперії, країн Європи та Америки відряджали спеціальні експедиції до Опішного з метою формування власних колекцій. У 1894 році в Опішному відкрито першу в Лівобережній Україні земську зразкову гончарну майстерню, що стала до сьогодні єдиним осередком розвитку гончарного шкільництва в Україні.
Саме Валентина Іванівна допомогла доні з вибором вірша у 2 класі, коли запропонувала полтавської поетки Марії Бойко про маму. Батько Василь Федорович пропрацював не один рік у міліції, звільнився прапорщиком, а нині хоч і на заслуженому відпочинку, а ще працює водієм вантажівки, бо не звик сидіти вдома. Він був у спеціальному батальйоні по охороні Чорнобиля, чим гордиться донька. Із дитинства Марія пам’ятає його як людину, для якої немає нічого неможливого, бо у нього золоті руки. Він уміє все полагодити, змайструвати, втілити фантазії доні у життя. На її прохання він влаштовував гойдалки і ремонтував іграшки, що знаходилися у безнадійному стані. Тато все здобуде, дістане і знайде для донечки. У Марії є молодший брат Олександр, якому 27 років. Нині він перебуває на контрактній службі, після закінчення Харківського університету внутрішніх справ. Хоча служить далеко від рідної домівки. Марія ніколи не відчувала і не відчуває себе старшою сестрою. Бо він шуткував і називав її «доцею». Ставиться, як до маленької дівчинки і нині. У нього є наречена. Коли подавав документи до вишу, то на кожного члена родини потрібно було заповнити довжелезну анкету. Сім`я зібралася на раду. З кого почати? Брат сказав, що найголовнішою у родині є Марія і з неї почнемо. Він завжди хвилюється за сестру і ділиться із нею сокровенним.
У школі, де вчилася Марійка, були організовані учнівські ланки з різних напрямків позакласної роботи. Марії дісталася перевірка стану збереження підручників та охайності, із чим прекрасно справилася. А ще стала ведучою різноманітних заходів не тільки у школі, а й у селі. Проявила себе у декламації, написанні сценаріїв. Все це стало у пригоді при навчанні у ПНПУ ім. В.Г. Короленка. Після закінчення психолого-педагогічного факультету працювала у Полтавському обласному осередку НСПУ. Тут було не лише спілкування з книгами, а й з їх авторами. Часто такі зустрічі переростали у дружбу. У 2013 році вона прийшла працювати до обласної бібліотеки у відділ соціокультурної діяльності, де проявила себе, як талановита і роботяща дівчина, котра з повагою і сердечністю ставилася до людей. Проводячи заходи, намагалася достукатися до душ читачів; відкрити їх назустріч літературі, читанню. Із січня 2020 р. Марія Лагода стала завідувачем відділу мистецтв ПОУНБ ім. І.П. Котляревського. І до неї потягнулися люди різного віку, бо завжди приємно спілкуватися з красивою жінкою, а вдвічі ще й інтелектуалкою…
Нині мама допомагає Марії у вихованні доньки Емілії, якій 5 років.
Оксана Кравченко, член НСЖУ та МСПУ
Немає коментарів:
Дописати коментар