Із Людмилою Володимирівною Бєлько я познайомилася у Полтавській обласній універсальній науковій бібліотеці ім. І.П. Котляревського. Мене з першого погляду підкорили розумні і красиві очі сивочолої жінки, де було стільки доброти і лагідності. Якби художники малювали матір Ісуса Христа, то неодмінно запропонували б Людмилі Володимирівні позувати… Діва Марія, одна з центральних постатей європейської та світової культури, мала б бути в пору осені саме такою, як наша сучасниця Людмила Володимирівна й не інакше..
Людмилі Володимирівні Волошиній (Бєлько) виповнилося 76 років. Вона вважає секрет свого довголіття в тому, щоб не сваритися, жити у мирі та злагоді з людьми, не грішити. Здається все так просто, а спробуйте й ви, шановні читачі бібліотеки-філії № 5 МЦБС.
Людмила Володимирівна народилася у с. Лісок у 1944 р. Тут прожила своє життя і не жалкує про те. Лісок —це колишнє передмістя Полтави. Селище виникло одночасно з початком будівництва залізниці в напрямку Харків — Кременчук. Природна перлина Ліска — річка Коломак і штучні озера на ній. Два озера, річки Коломак і Мурейка та їхні старі русла, які розпалися на невеличкі озерця, утворюють тут маленьку «полтавську Венецію». Майже без води в літню спеку, ці водойми рятують багато вулиць селища від підтоплення під час весняної повені, вбираючи в себе талий сніг.
Людмила Володимирівна пам`ятає, як ходила до школи по вул. Сакко, де нині приміщення музичної школи, а поряд було зруйноване вагонне депо. А от хати вціліли під час Великої Вітчизняної війни. 4 класи тут закінчила, а потім перейшла до сш № 21. І досі пам’ятає свою першу вчительку Галину Григорівну Іващенко, яка жила на Подолі. Із теплотою згадує першого й єдиного класного керівника Раїсу Іванівну Ігнатенко, котра провела їх з 5-го по 10-й класи і випустила.
У цій школі у 10 класі був спеціальний курс по підготовці кравців. А потім за комсомольською путівкою її направили до ательє, що було розташоване на вул. Фрунзе (нині Європейська)¸12. Це тоді було єдине ательє в 60-ті роки ХХ ст., де шили верхній одяг чоловічий та жіночий. Тоді проблеми домашнього клопоту, питання, “де і як дістати” продукти були переважно жіночими і абсолютно буденними в історії жіночої повсякденності. “Приречені до турботи” радянські жінки, в цілому, отримували однакові завдання: купити, добути, принести, приготувати. Найпростіша (на перший погляд) практика забезпечення їжею та одягом у той час — це купити необхідне в магазині, але в радянських реаліях просто купити необхідне непросто. За помахом якоїсь знеособленої і нелогічної сили з продажу пропадали одні товари і з’являлися (ненадовго, несподівано, а тому для цього використовувалось дієслово “викидалися”) інші. Похід в магазин з чітким списком продуктів/товарів був неможливий. “Брати, що дають”, а не те, що потрібно, можна було в обідню перерву: (Сцена з фільму “Службовий роман”: ліфт, службовці повертаються з обідньої перерви: “Шурочка из бухгалтерии: “А где гуся брали?”/ Ольга Рыжова: “Там уже их нет...”), а також після роботи: “Занимательную картину можно было наблюдать в начале шестого вечера. У проходной в фойе клубилась огромная толпа сотрудников, сотни человек, преимущественно советские женщины. Они ждали, когда начнут выпускать и можно будет бежать по магазинам”. Слід відзначити, що для співробітниць деяких радянських установ похід в магазин був можливий і в робочий час. Крім того, власне робочий час жінки-службовці прагнули використовувати з максимальною вигодою “для дому, для сім’ї”: на одному малюнку в журналі “Перець” був зображений великий кабінет, в якому за столами сидять різні жінки, вони розмовляють по телефону, читають романи, розгадують кросворди, але більшість з них — в’яже. Підпис до малюнка: “А Клава зовсім совість втратила: дивися, приперла на роботу в’язальну машину”. “Правила повсякденності передбачали і те, що жінка “приватизує” професійну зайнятість, використовуючи її як ресурс для вирішення домашніх проблем”. Тоді правила стояння в черзі були важливішим за великі досягнення на роботі.Черга — це феномен радянської епохи. З`явилися такі поняття, як “свій продавець”, “своя кравчиня”, “свій перукар”. Традиційні практики забезпечували дівчатам і жінкам можливість одягатися самим і одягати сім’ю. Було прийнято “ділитися речами”, “брати напрокат” (і в гуртожитках, і в сім’ях, і навіть серед сусідів по квартирі або по сходовому майданчику це були дуже поширені практики), одяг прийнято було передавати від старших до молодших (особливо дитячий). І, головне, одяг прийнято було шити. Шили з тканин, або переробляли куплене. Тоді потрібно було шити самим або замовляти “у знайомої кравчині” в ательє. Чоловіку прийнято було проявляти невибагливість в одязі. Бажання купити (зшити) собі щось сприймалося як небезпечний сигнал, як знак непокори або, того гірше, знак можливості іншого життя. Наприклад, у фільмі “Вам і не снилося” (1980 р.) батько головного героя Кості сам заговорює про те, а чи не пошити йому костюм. Дружина Віра сприймає це як намір до подружньої зради, і ширше — до руйнування всіх життєвих основ. От такі були справи у 60-70-ті роки з промисловими речами, а точніше з одягом. Так що роль кравчині важко недооцінити в житті суспільства тих літ. Радянська повсякденність середини 60 — середини 80-х років була унікальним проектом, “доступним світом іншого досвіду”, досвіду не тоталітарного, а, швидше, досвіду деякої свободи, заповзятливості, досвіду освоєння міського простору, досвіду модернізації. Гендерні аспекти цього досвіду були проявленими і помітними. Відповідальні за сферу повсякденного життя жінки транслювали архаїчні, традиційні практики формування соціальних навичок і соціальних зв’язків, орієнтованих на діставання їжі, одягу, предметів побуту. Химерним чином ця архаїчна, заснована на принципах моральної економіки практика, сприяла створенню міських просторів і мереж громадянської активності. Приватне при цьому ставало справжнім, а не декларованим, публічним. Виключена з повсякденних практик “проста радянська людина” виявлялася, з одного боку, безпорадною, а з іншого — здатною бачити і проголошувати її критично: сміятися, пустувати, протестувати (“пити горілку” — це теж протестувати).
Пані Людмила обшивала полтавських жінок, враховуючи усі їх забаганки. У сучасну моду знову повернулися тенденції, які користувалися популярністю у шістдесятих. Модні тренди середини минулого століття: помітні і стильні силуети лондонського шику. Мода 60-х років є одною з найяскравіших періодів моднї історії в сучасній фешн індустрії. У той час на гребені популярності перебувала свобода і експресія, на сторінках модних журналів урочисто крокувала молодіжна мода. Мода 60-х років, завдяки технічній революції, дарує модникам білосніжно-білі нейлонові сорочки… Модними стають і штани, тепер їх носять жінки повсюдно, а не тільки для занять спортом. Неймовірно модними стають брючні костюми. Модельєр Андре Курреж в 1964 році представляє в Парижі жіночий вечірній брючний ансамбль. Входять в повсякденну моду і джинси.
У 1963 р. вийшла заміж за Володимира Дмитровича Бєлька, слюсаря заводу «Електромотор». А в 1964р. народилася донька Наталія, у 1970 р. - син Юрій. Обоє закінчили сш № 27. Наталія за фахом продавець, а Юрій - бурильник. У доньки Наталії виросли дві доньки Євгенія та Анна. Це гордість родини. Євгенія нині заступник редактора газети «Село Полтавське», а Анна - актриса Полтавського обласного академічного музично-драматичного театру ім. М. Гоголя. Вона грає красивих та сильних і мужніх жінок. Полтавці були зворушені до сліз її майстерним виконанням ролі Марусі Чурай, напівлегендарної народної поетеси-піснярки, що за переказами, народилася близько 1625 р. в Полтаві в родині козака Гордія Чурая. У Юрія підростає син Тимофій. Йому 12 років і він навчається у ЗОШ № 26. Так що бабусі Людмилі Володимирівні вистачає клопоту з онуками. А є ще й правнука. У онуки Євгенії - донька третьокласниця Аліна, яка теж навчається у ЗОШ № 26. Отака велика і дружна родина полтавської кравчині. А ще ця пані дуже любить тварин. У неї постійно живуть собаки. Зараз будинок охороняє песик Дружок.
Коли я заходжу у фойє Полтавської обласної бібліотеки для дорослих, як називають її полтавці, то завжди поглядом шукаю Людмилу Володимирівну. І завжди радію, коли бачу її на робочому місті у роздягальні, бо у грудях цієї жінки таке сяйво, що навіть якщо за дверима найбільшої книгарні краю віхола чи злива, то біля неї приємно і радісно . Отака вона кравчиня із «полтавської Венеції».
Оксана Кравченко член НСЖУ і МСПУ
Немає коментарів:
Дописати коментар