Ця книга допомогла мені ще раз усвідомити те, що ми, українці, сильні, волелюбні, вперті в досягнені мети , працьовиті, романтичні та з великим почуттям гумору, який допомагає пережити всі життєві негаразди. Мабуть, до кожної книги треба підготуватись, бо декілька років тому, бібліотекарка дуже радила мені прочитати саме цей роман. Я тут же біля кафедри, прогорнувши першу сторінку, розумію, що не розумію багатьох слів:
— Мамко мої солодкі, я такий слабий, прости Господи, як мукачівське пиво, — крехче дід Мішо, підгодовуючи піч дровами.
— То все дощі, — розважливо резюмує баба Фіскарошка, прозвана так за довгий язик і смачну бесіду. — Налетіли, як ердильські цигани, і вже третій день їх і мітлою не виб’єш із села.
— Мамо, осел рогатий уже встав, марішку’му зелену? — гукає із сіней батько.
Осел рогатий — це я. Прокинувся вже давно, проте лежу під периною, як пуголовок у намулі, із заліпленими очима і не маю бажання не те що вставати, а жити взагалі.
Пройшов час і книга знову потрапляє мені до рук, мабуть прийшов час. Цей роман викликав у мене стільки емоцій, що книгу повертати в бібліотеку не поспішала, бо гортала сторінки, перечитувала, дивувалася, сміялася, журилась. Мені захотілося більше дізнатися про автора і ось натрапляю на чудове інтерв’ю з Дмитром Кешелею : «Будь-яка мова живиться діалектами, це як ріка і притоки, цього вчать в університетах. Я вважаю, що ми маємо формувати таку свою мову, де буде місце і галицькому говору, і закарпатському, і поліському, і полтавському». Вже з половини книги мені не треба було піддивлятися тлумачення слів, я розумію героїв, мені здається, що я вгадую в них моїх сусідів, рідню. Раджу всім, хто не встиг ще познайомитись з «Родаками», не гаяти часу, а бігти в бібліотеку (бо книгу я все ж таки здала) і отримати заряд позитиву, життєвої філософії, любові.
Любов Чуваєва, читачка бібліотеки
Немає коментарів:
Дописати коментар