Вінок – захисне коло з правіків

Продовжуємо публікацію матеріалів волонтера Оксани Кравченко із циклу «Моя Полтава – мої роки і спогади». Пропонуємо вашій увазі 231 матеріал.

17 листопада завершив роботу інтерактивний проєкт «Народна символіка рослин», започаткований  із Полтавським обласним  краєзнавчим музеєм імені Василя Кричевського та бібліотекою-філією № 5. Останнє засідання під назвою » Вінок – захисне коло правіків» провели улюбленці переселенців:  науковий співробітник Полтавського краєзнавчого музею імені Василя Кричевського Катерина Штепа та  завідувач сектору ПМБС Олексій Орел.

Пані Катерина розповіла, про те, що дослідники дівочого головного убору виділяють кілька його типів, що були поширені в Україні: 

- Вінки-обручі (шнури, чільця, стрічки, вінкоподібні убори з твердою основою);

- Звиті вінки;

- Комбіновані вінки.

Загалом, на Полтавщині у останній період побутування вінків як одного з атрибутів дівоцтва, були поширені усі три ці види. Часто використовували стрічки, якими прикрашали не лише чоло, але і косу. Голову обвивали хустками, згорнутими у кілька разів. І звісно, плели вінки з живих і штучних квітів.

Перш за все, дівочі вінки були прикрасою, що мала і певні магічні властивості. Проте, такі перестороги не були обов’язковими. Частіше за все, юнки просто оздоблювали себе найбільш яскравими і найдоступнішими засобами – цвітом польових чи й садових рослин. Їх могли одягнути у будній день, якщо дівчина не була надто зайнята роботою і вінок не заважав їй. Або ж у свято, коли юнка ішла на вулицю – молодіжні гуляння, що відбувалися протягом літа від Великодня до Покрови. У такому випадку віддавали перевагу найкрасивішим квітам, але обов’язково помічали щоб рослина не несла негативного обрядового забарвлення. Наприклад, блекота, хоча і досить приваблива на вигляд, є отруйною рослиною. Тому її ніколи не вміщували на голові.

Особливим видом дівочого головного убору був весільний вінок. Такий атрибут костюму містив у собі величезну кількість захисних символів, був надзвичайно чітко регламентований з точки зору традицій регіону.

Перш за все, вінок молодої мав бути обов’язково зі штучних квітів. Його, як і весь комплекс весільного вбрання, наречена зберігала протягом усього життя. Його могли вдягати на «золоте весілля», а також, за традицією, жінку в ньому могли і поховати. Якщо родина була для цього досить заможною, бо увесь одяг мав неабияку цінність і його могли носити протягом усього життя. Навіть передати у спадок.

Театралізоване дійство, добра аура заходу і цікавинки надовго залишаться у пам`яті переселенців із Харкова, області та Лисичанська.

Оксана Кравченко член НСЖУ та МСПУ